Заліщицький район
герб м.Заліщики
Площа району - 0.7 тис. кв. км.
Населення - 51.3 тис. осіб.
Міській, селищній та 35 сільським радам підпорядковано 55 населених пунктів.
Утворений у 1940 році.
Розміщений на півдні області.
Районний центр - місто Заліщики.
Карта Заліщицького району
Географічні дані
Лежить на Подільській височині. Значні запаси глини, пісковиків. Невеликі родовища гіпсу, гравію, джерел сульфатних вод.

Район належить до вологої, помірно теплої агрокліматичної зони. По південній та південно- західній межі тече річка Дністер (у межах району 80 км) та його ліві притоки Серет та Джурин. На Поділлі це одна місцевість з середземноморським кліматом. Цей район в народі називають ще "полунично-помідорний”.

Загальна площа лісів і лісових насаджень – 10,5 тис га.

У районі - Касперівський, Жижавський, Обежівський заказники та Криве урочище - пам’ятка природи, урочище Глоди та Заліщицька діброва (державного значення), а також 6 заказників, 22 пам’ятки природи і два парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва (місцевого значення).


Промисловість
Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні зернових і технічних культур. Діють 23 приватні підприємства, 51 фермерське господарство, 11 ТОВ та 1 державне підприємство аграрного коледжу.

Населення обслуговує 163 лікарі, у районі–320 лікарняних ліжок, 513 осіб середнього медперсоналу.

Є 50 загальноосвітніх шкіл, 44 дошкільних установи, Заліщицький аграрний коледж.

Культура
Культурно-освітню роботу проводять 55 клубів, 61 бібліотек, краєзнавчий музей.


У районі розвинуто аматорське мистецтво. Працює 11 навчально-аматорських колективів. Серед них: ансамбль пісні і танцю "Дністер”, ансамбль народної пісні "Берегиня”, народний ансамбль пісні і танцю "Хлібодари”, обрядово-фольклорні колективи сіл Синьків та Новосівка.

У районі - 33 пам’ятники загиблим воїнам-визволителям та односельцям, які полягли в роки Великої Вітчизняної війни.

На околицях Заліщиків обабіч Дністра є державні ботанічні заказники Жежавський (155 га), Обіжевський (168га) та урочище "Криве” (56 га). У районі Касперівського водосховища на р. Серет – державний ландшафтний заказник (656 га ). Діють бази відпочинку "Росинка” в урочищі "Червоне” біля с. Нирків.

На території Заліщицького району – пізньопалгеотична стоянка в урочищі "Балки (с.Лисичники), трипільські поселення в урочищах "Обоз”” (с. Кошилівці), "Садище”, "Ущилівка” (м.Заліщики), "Горби” (с.Блищанка), поховання культури кулястих амфор (села Слобідка, Угринківці, Хартонівці), поселення культури "Ноа”в урочищі "Городище” (с.Лисичники), поселення культури Гава-Голігради в урочищах "Вигошів” (с.Голігради), "Під валом” (с.Лисчники), "Лучка – на - Горбі” (с.Бедриківці), скіфські кургани (села Городок, Зозулинці, Дуплинська), поселення липицької культури ( села Слобідка, Дзвиняч, Шипівці, смт. Товсте), давньослов’янської (села Зелений Гай, Касперівці), давньоруської (села Синьків, Городок, Зелений Гай, Слобідка, Голі гради, Дунів, Нирків, м.Заліщики).

Зкачати файл Інформація про адміністративні одиниці району.doc

с. Ангелівка

Ангелівка - село підпорядковане Подільській сільській раді.

Розташоване за 28 км від райцентру і 3 км від найближчої залізничної станції Товсте на лінії Тернопіль-Чернівці.

Село розташоване на лівому березі Дністра, лежить у зоні помірно континентального клімату, з нежарким літом, м`якою зимою і достатньою кількістю опадів. Середня температура липня 20С, січня-10С. Рельєф рівнинний, грунти - чорноземи. На околицях розташовані невеликі ліси.

Назва села Ангелівка походить від імені Ангеліни Лянцкоронської з роду Слонецьких.

Після Другої Світової війни село деякий час мало назву Весняне.

У селі збережено історичні пам’ятки: каплиця Різдва Христового, (1895 р.), фігура Божої Матері, кам`яний хрест-пам`ятник полеглим у німецько-радянській війні, воїнам-односельцям (1985).

У даний час в с. Ангелівка проживає 178 громадян у 74 господарських дворах. Діє фельшерсько-акушерський пункт, Народний дім, церкви УАПЦ та УГКЦ. Селяни працюють у ТзОВ «Маяк».

с. Бедриківці

Бедриківці - село, центр сільської ради.

Розміщене в долині річки Тупа (притока річки Серет), за 7 км. до районного центру, за 5 км. від залізничної станції Дзвиняч на лінії Тернопіль-Чернівці. Село розташоване на Придністровській рівнині, що є рельєфною частиною Подільської височини. Давня та основна частина Бедриківців розміщується по обидва береги річки Тупа, в самій западині річкової долини, висота якої від підніжжя до вершини становить 55-65 м. Протяжність річки Тупа складає 7 км. Верхня частина села, яка в минулому була присілком або хутором Жировка, і на даний час досить інтенсивно розбудовується, розміщується на самій рівнині. Її поверхня – це підвищена хвиляста рівнина. Площа села Бедриківці становить 1754 га.

Назва населеного пункту – Бедриківці. Згідно з переказами на місці села були дебри-води, через які було важко пройти, звідси й назва «Бедриківці» - від «дебри» (бедри). Село належало до колишнього Заліщицького повіту. В архівах згадується 1469 рік і назва Бедриківці, як володіння Михайла з Бучача. Село лежить у зоні помірно континентального клімату, з нежарким літом, м’якою зимою і достатньою кількістю опадів. Середня температура липня +17° С, січня -8° С. Грунтоутворними породами є вапняки, глини, чорноземи.


У Бедриківцях є 555 дворів. Населення – 1820 осіб. Національний склад – 99% українці, серед інших – поляки, росіяни. 

У селі діяли товариства «Просвіта», «Січ», «Луг», драматичний гурток, кооператива, хор. Керівником «Січі» був Юрійчук Василь. Молоді люди села брали участь у різних змаганнях, вивчали військове мистецтво, організовували показові виступи для односельчан. Хлопці мали стрілецьку форму, а дівчата традиційно одягалися у вишиванки. В період першої Російської революції 1905-1907 рр. в селі були страйки. Селяни не йшли на роботу до пана, вимагали збільшення оплати праці. Організаторами страйку були жителі села: Семен Юрійчук, Іван Левандовський, а Струбіцький Петро і Герасимович Іван за це були заарештовані.





У Другій Світовій війні брало участь 296 жителів села Бедриківці, 118 з яких загинуло.

У 1833 році на місці дерев’яної церкви було збудовано нову, кам’яну і освячено в честь Архистратига Михаїла. У 1848 році в селі було встановлено пам’ятний хрест в честь скасування панщини. Споруджено Хрест – пам’ятник на честь проголошення Незалежності України (1991 р.), фігура Божої Матері встановлена на пожертвування віруючих в 1991 році. Хрест – пам'ять про Івана Стасюка, який загинув 21 лютого 1919 року, було споруджено у 1950 році. На сільському кладовищі є каплиця, де поховані барони Бруніцькі і Турнау.

У Бедриківцях є могила Січових Стрільців (1991 р.), встановлено Хрест в урочищі Чагор, на місці загибелі воїнів УПА (1990 р.). Історичними пам’ятками є хрест побудований Бачинським Йосипом в 1898 році, давня каплиця 1848 року, яка реставрована у 1977 році.





Серед відомих імен уродженців села Бедриківці – Навольський Ярослав Михайлович (1958 р.), голова Заліщицької районної державної адміністрації, Верхола Ярослав Іванович (1958 р.) – начальник управління агропромислового комплексу Заліщицької РДА, Галеревич Богдан Іванович – військовий пілот, Гулько Олександра Михайлівна – підполковник, військових хірург, м. Житомир (1962 р.), Дожук Юрій Миколайович (1970 р.), підприємець, Кобіс Степан Володимирович (1952 р.)- приватний підприємець, Козьмук Ярослав Романович (1950 р.) – доцент, кандидат філософських наук Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича, Махніцький Іван Петрович – підполковник у відставці, м. Ростов-на-Дону, Піковський Мирослав Йосипович (1973 р.) – викладач Київського національно-аграрного університету, Тарновецький Володимир Афанасійович (1972 р.) – хірург Луцького інституту судинної хірургії, Балан Ганна Петрівна (1927 р.) – в’язень більшовицьких тюрем і концтаборів, розвідниця УПА.

Стефанія Підкова-Тютюнник видала книгу «Бедриківці»: історично-краєзнавчий нарис – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2008.

 


с. Блищанка

Блищанка – село, центр сільської ради, якій підпорядковано с. Ставки.

Розташоване на рівнині, що на північний захід від районного центру м. Заліщики – 25 км. Із східного боку села за 3 км. протікає річка Серет, а із західного боку - глибокий каньйон. Найближча залізнична станція – Торське за 12 км.

За легендою назва села походить від назви місцевості і повністю залежала від природної специфіки. Місцевість місцями болотиста. І як говориться в легенді: «Тисячі маленьких озерець води виблискували проти сонця і зачаровували своєю красою». Тому село так і називається Блищанка. З північного боку є невеличкий ставок.

Перша писемна згадка – 1530 рік. Розвивалося село повільно. В ілюстрації (по земельному перепису) Подільського воєводства 1665 року зазначено, що в Блищанці жило сім сімей. Йшли роки, село поступово залюднювалося. Ним заволоділи пани Хшановські. Їхній двір був приблизно, де південний берег теперішнього ставища. Побудували дерев’яну церкву, яка простояла до половини ХІХ ст. Пан чимраз більше накидав селянам повинностей.

У 1772 році Галичина перейшла під владу Австрії. Але це не заважало дідичеві все дужче визискувати селян. Влітку 1838 року в селах Заліщицького округу почалися селянські заворушення. Селяни Блищанки заявили своєму пану Хшановському, що відмовляються відробляти інвентарну панщину і додаткові помічні дні. Споруда старої дерев’яної церкви почала руйнуватися. На той час власником маєтку села був пан Людовік Островський. Він був недбалим господарем, тому нову церкву теж побудували дерев’яною. А у навколишніх селах вже стояли муровані. Будівництво церкви Св. Івана Богослова закінчили у 1869 році. Селяни Блищанки брали активну участь у визвольній боротьбі у роки Першої Світової війни. У ряди Українських Січових Стрільців зголосилися хлопці –добровольці: Федорчук Т., брати Гошовський П. і Гошовський М., Чернік І.

У 2006 році у Тернополі вийшла з друку книга уродженця села М. Натуркача «Блищанка» - Що зберегла людська пам'ять, або: Історія одного села». У 2009 році за активної участі вихідця із села Йосифовича Юрія, вийшло з друку друге видання, змінене і доповнене. Книга присвячується М. Натуркачу, палкому борцю за волю України, і вийшла завдяки фінансуванню Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в Америці з фонду Дмитра Бобеляка.

На території села діють церкви: Українська автокефальна православна церква Св. Івана Богослова та греко-католицька церква, (реконструйована і відкрита у 1999 році у приміщенні польського костела), капличка Божої Матері побудована у 2008 році.

Серед історичних пам`яток хрест поставлений у ХVIII ст. на честь спасіння від епідемії холери і чуми, пам’ятний хрест на честь скасування панщини побудований у 1900 році, дзвіниця побудована у 1908-1909 рр., на якій встановлено великий дзвін «Григорій». Споруджено пам’ятник полеглим у німецько-радянській війні 1967 року. У 1988 році насипана символічна могила Борцям за волю України.

Видатні вихідці села: о. Чернік Матей (1881 р.н.), який навчався в Існбурському університеті Австрії, прийняв священство із рук митрополита Андрея Шептицького. Літератори-педагоги, автори поетичних збірок Пилип Гошовський, Дмитро Горішний, Ганна Рибцуник, Натуркач М. Д., Горішна –Рибцуник Г. І. Йосифович П. В.- полковник, громадський і політичний діяч. Борсукевич Б. М. (1958 р.н.) викладач кафедри мікробіології Львівського національного університету ім. І. Франка. Киверига П. М. (1972 р.н.) – доктор філософії, Америка, штат Айова. Титик О. Я. (1981 р.н.) – поетеса, авторка збірки віршів «До запитання», в даний час проживає в Словенії і працює перекладачем при дипломатичному корпусі.

Село Бересток

Бересток -село, підпорядковане Угриньківській сільській раді.

Розміщене біля центральної траси Тернопіль-Чернівці, віддаль до районного центру - 18 кілометрів , до залізничної станції Ворвулинці -1,5 кілометра. Територія села знаходиться на найвищій точці в Заліщицькому районі. Рельєф рівнинний, грунти чорноземи опідзолені. Влітку , під час спеки , бува- ють випадки пересихання води, що потребує її завозу.

Населення - 223 особи (2001р.)

Перша писемна згадка - 1806р. У 1900р. в селі проживало 188 осіб.

Перша писемна згадка про село 1806 року. Раніше називалося село Берестя. Його назва походить від берестового лісу, поблизу якого заснува- лося поселення. Із розповідей старожилів відомо, що на території села в давни- ну росло багато беріз, і це вплинуло на зміну назви села з Берестя на Бересток.

Біля Народного дому встановлена пам’ятна плита загиблим воїнам-односельцям в Другій Світовій війні / 1983р/ , а також є могила Невідомому солдату. На території села побудована громадою церква Трьох Святих в 1991 році. На честь проголошення Незалежності України встановлено пам’ятний Хрест (1992 р.)

 

 

 

 

 

 

Село Буряківка

Буряківка – село, центр сільської ради. Розташоване на березі річки Джуринки, (ліва притока Дністра), за 39 км від районного центру й 17 км. від залізничної станції Тлусте.

Село відоме з другої половини ХУІІ століття. За переказами, назва походить від того, що у селі поселився перший багатий пан на прізвище Буряк, а жінка його називалася Івка і в честь їх назвали село Буряківка. Інший варіант - побутує думка, що перші жителі займались вирощуванням цукрових буряків.

Була церква «Перенесення мощів Святого Миколая» (1712), дерев’яна, під соломою (духовний отець Ян Сушкевич). В 1792 році побудовано нову церкву (парох В.Чужак), в 1780 році побудовано 2 каплички Божої Матері та 2 «Фігури».

Споруджено пам’ятник воїнам – односельчанам, полеглим у німецько-радянській війні (1967). Насипана могила полеглим воїнам УПА та Січовим Стрільцям (1994).

У Буряківці народилися: член спілки письменників України М.Куземко (1948), кандидат економічних наук М.Памох (1957), кандидат технічних наук Б.Костік (1954), військові В.Дрофишин (1951) та І.Дорош (1957); член ради Асоціації фермерів України В.Жовтюк (1957), лікар В.Оскоріп (1961), заслужений працівник культури С.Кучерко (1946).

Студент Львівського університету, який приїхав до Мифодія Дмитрика написав пісню «Чому така Буряківка сумна й невесела», яка була надрукована у недільному додатку до газети 27 серпня 1905 року разом із статтею Івана Франка «Галицький селянський страйк в народній пісні».  

с. Вигода

Вигода - село підпорядковане Дунівській сільській раді.

Розміщене 25 км від районного центру та найближчої залізничної станції , а також є найвищою точкою над рівнем моря в Заліщицькому районі.

На території села є два ставки, мішаний ліс. Грунти чорноземи.

Населення - 377 осіб, дворів - 107. Про заснування села та походження його назви розповідають старожили.

Житель сусіднього села Новосілка Кость Данчик працював на полі, яке належало до винятинського фільварку і пан дозволив йому купити частинку землі, де він захоче. К. Данчик, працюючи на полі, бачив, як по дорозі через поле їздили торговці і вирішив купити шмат землі біля цього шляху, під лісом. Побудував там шинок , а потім і стодолу. Родина готувала їсти подорожнім, приймала на нічліг. З часом розбагатіли, бо було де перепочити подорожнім, які оплачували за це господареві. Так в 1870 році виникло село Вигода. Саме слово "вигода" - це те, що дає прибуток, зручність у чомусь, сприятливі умови. Рівне поле , ліс , а людям це вигода. Незабаром і інші люди з Винятинець почали будувати собі тут хати. Засновниками села були родини Данчик , Мандзюк , Лилик . До 1950 року село належало до Винятинської сільської ради, а з 1952 року приєднано до Дунівської сільської ради.

В 1926-1927 роках почали будувати в селі кам`яну церкву Усікновення чесної голови Івана Хрестителя. В радянські часи церква в селі була закрита, у 1989 році тут відновив богослужіння о. Микола Романець. 1991 року церква добудована і реставрована, а в1997 році збудована капличка біля криниці-джерела, де проводиться освячення води на Йордан. Під керівництвом старшого брата Данчика М.В. біля церкви у 2001 році побудована дзвіниця в честь 2000-ліття народження Ісуса Христа. В роки Другої Світової війни загинуло 16 жителів села.

У селі Вигода є насипана могила воїнам УПА.

Село Виноградне

Виноградне – село, до 1964 р. Костільники, підпорядковане Зозулинській сільській раді.

Розташоване на лівому березі річки Дністер за 18 км від районного центру й залізничної станції Заліщики.

Перша згадка про Костільники датується 1566 роком.

В роки Другої Світової війни жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками. Багато з них загинуло.

У 1947 р. в селі організовано колективне господарство, на землях якого вирощували цукрові буряки, тютюн, кукурудзу, пшеницю, овочі.

У Виноградному виросло багато новаторів сільського господарства: Герой Соціалістичної праці П. К. Мотрук, Ланкова П. І. Стронська, бригадир М. В. Павлюк та інші.

Із 2003 року діє Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) «Святої Покрови», яка була збудована в класичному стилі з каменю (1892 р.).прикрашає храм трьохкупольний верх. Дзвони для двіниці придбані за кошти уродженця села Миколи Мотрука, який тепер проживає в Канаді. Біля церкви похований о.

Василь Осадчук, який був парохом у Виноградному до 2006 року.

У селі є капличка Матері Божої (1991 р.), встановлено Хрест на честь проголошення Незалежності України. За проектом відомого скульптора і художника І. М. Салевича, жителя села, збудована могила.

Тут народились композитор, заслужений працівник культури Василь Салевич, автор поетичних збірок «Соняхи», «Вірші глухонімого» (2009 р.) Іван Стронський.


Село Винятинці

Винятинці - село, центр сільської ради.

Розташоване за 20км від районного центру і залізничної станції Заліщики на лінії Тернопіль-Чернівці. Через село Винятинці протікає річка Хрумова (притока річки Серету).  

Перша писемна згадка -1566р.

За переказами та легендами назва села Винятинці походить від місцевості, де жив добрий пан і приймав бідних людей з інших сіл в найми на роботу, які були винні багато грошей своїм панам. Друга версія: на цій місцевості росло багато кущів винограду. Жителі славилися виробництвом вин і у честь плодів винограду назвали село Винятинці.

Під час Другої Світової війни 182 особи воювали з фашистами, з яких 50 ос. загинули. В центрі с. Винятинці їм поставлено пам’ятник. В 1942-1944рр. діяло три групи українських повстанців. Їхні керівники були арештовані і виселені.

На території села Винятинці є церква Пресвятої Богородиці УПЦ, яка змурована в 1826 році.

Ініціювали будівництво церкви пани, які після смерті поховані у церковній гробниці, що знаходиться під церквою у даний час. В 1896 році збудовано капличку «Положення Ризи» в честь обявлення Божої Матері.

За переказами людей, що були присутні при цьому явищі, Матір Божа ступала на землю, а на піску залишився відбиток її ноги. З нього почав бити струмок води, яка зцілює людей від недуг.

На околиці села є недосліджені печери, а на межі з с. Новосілкою - руїни старого замку.

На двох цвинтарях є старі могилки, гробниці та хрести з кириличними написами, здебільшого на могилах священиків. З новіших – гробниця Дмитра Лайванюка, що найдовше був парохом у селі. Біля неї могила дяка Петра Карася, що провадив і сільську дяківську школу. Село завдячувало йому за навчання неграмотних.


Відомі люди села: Є. Коханенко (1886-1955рр.), відомий український актор і режисер, П. В.Михайлина (1923р.н.), доктор історичних наук, професор, почесний доктор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, Нагнибіда М. І. (1939-2005рр.) – професор математичних наук, Фрасуняк В. М. 1949р.н. – кандидат фізичних наук, доцент кафедри електроніки та енергетики фізичного факультету.

 






Село Ворвулинці

Ворвулинці - село, центр сільської ради.

Розташовано на берегах р. Тупа за 24 км від райцентру і 4 км від найближчої залізничної станції Ворвулинці на лінії Тернопіль-Чернівці. Клімат - помірно континентальний, з нежарким літом. Середня температура липня +18 - +20; січня – 5 -6 градусів.

З переказів відомо, що в минулому територію, яку зараз займає село, винайшов собі пан Ворвула. Приймав селян із інших округів, котрі втікали від своїх панів через тяжке становище і нестримну експлуатацію. Тому село і має назву Ворвулинці на честь пана благодійника. Селян втікачів було звільнено від платежів на 10 років. Щоб ніколи не забули благородство пана. Селяни дали назви вулицям, які збереглися до наших днів – Слобода, Брідок, Загороди, Жирманівка, Підгора, Границя. Село тягнеться по обидва боки невеличкої річки Тупа. Місцевість, на території якої розташовані Ворвулинці, була заселена людиною ще у період кам’яного віку.




У козацькі часи тут змагалися ворожі турецькі війська із польськими, про що свідчать за селом три козацькі могили. На захід від села - Панська долина, де були селянські поля. На схід під горою була невеличка долина Вербова. В самому селі було два яри: Ковалів та Чортів. В селі були каменоломні. Копальні піску та глини на виріб цегли сирівки.

У 1734 році була збудована церква, відбудована в 1879 році після пожежі коштом дідича Скульського, тому родина мала в церкві окрему лавку. Церква – стилю готичного, з двома вежами.

На початку століття в селі було три фільварки. Найбільший із них належав родині Скульських. Два інших належали еврейським родинам, Мердінгера та Голенберга. Село у роки австро-угорського панування знаходилось у володінні польського дідича – пана Скульського.





У 1920 р. засновано товариство «Сільський господар».
До 1914 р. у селі існувало товариство «Січ», його отаманом був Лука Навізівський.
У 1926 р. засноване товариство «Луг», його головою був Микола Малюк.
З 1922 р. в селі існувало підпілля УВО – ОУН.

У селі є церква Покрови Пречистої Діви Марії (1879р.), три каплички. Встановлено Хрест на честь скасування панщини (відновлено 1991р.), споруджено пам’ятники воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1967р.), воякам УПА (1992р.), пам’ятник-могилу УСС (1992р.).

У Ворвулинцях народилися: громадський діяч у США І. Малюк, політичний діяч у Канаді І. Навізівський. Проживав польський прозаїк і публіцист Збігнєв Доміно.

На території с. Ворвулинці відкрито археологічні пам’ятки трипільської і давньоруської культури, знайдено кам’яну гробницю культури кулястих амфор, досліджено курган культури шнурової кераміки.

У 2007р. вийшла книга уродженця села Котузяка Йосипа «Розстріляне кохання». – Вижниця: Черемош, 2007р. – 247с.

У сільській бібліотеці створено і діє музей села Ворвулинці.








Село Гиньківці

Гиньківці - село підпорядковане Ворвулинській сільраді.

Населення 347 осіб, 134 двори.

Віддаль від районного центру 19 км (м. Заліщики), 4 км від залізничної станції «Ворвулинці», 2.5 км – від головної автомагістралі.

Поблизу села є хвойна лісосмуга, а також 27 га хвойно-листяного лісу, який розміщений на колишньому хуторі Вербова, що прилягає до села Гиньківці. Зараз на хуторі ніхто не проживає, переважно всі жителі його переселились у Гиньківці.




Перша писемна згадка про село Гиньківці датується 1427 роком (Сіреджук, П. Першовитоки. – К., 1994р.). Назва походить від імені Гинько (Сіреджук, П. Першовитоки. – 1994).

У селі діяло товариство «Просвіта» ( до 1939 року) і була однокласна школа з польською мовою навчання. За переписом 1900 року у селі Гиньківці проживало 221 особа поляків, я евреїв із 745 жителів. Багато жителів села працювали на фільварку еврея Погорілеса, решта селян займалась землеробством. В селі були свої шевці, ковалі, кулінари, колодії.

До 1930 року були 2 водні млини і гуральня.




Церква, збудована 1876 року, яка і зараз є діючою, а також був костел, до якого доїздив римо-католицький священик з Угриньківців. За часів Польщі був «Дом людови» і «Стшельци». Крім споживчої кооперативи «Згода» в селі не було ніяких установ.

Богослужіння відбувалися тільки в костелі, а селяни до церкви ходили у Ворвулинці, а також до читальні та кооперативи.

У школі дітей навчали польської мови. Поступово село переходило під владу польських магнатів та шляхти.





Історія подає факти, що 29 вересня 1442 року польський король Владислав Ворненьчук за багаторічну добросовісну службу, а також за подорож до татар дарував село Гиньківці якомусь Томашу, який походив родом із Гиньківців. Це свідчить про те, що з давніх-давен поляки цікавилися нашим селом, тож недаремно така кількість їх поселилася в Гиньківцях.

Потерпаючи від постійних утисків чужоземців, уродженці села Гиньківці згуртувалися в ОУН та УПА. Багато з них були арештовані і відбули тюремне ув’язнення. Повернувшись додому з понівеченим здоров’ям, невдовзі померли: Хандій Михайло, Карлінський Роман, Кицканюк Іван, Бордун Микола, Гилюк Іван, Щербанюк Марія, Хандій Галина, Навізівська Ганна, Карпович Адольф.

Деякі односельчани повернулися додому, створили сім`ї і дочекалися свободи в незалежній Україні, за яку боролися: Хандій Наталія, Круташевська Броніслава, Малюк Віра, Флейчук Галина, Маркевич Ярослава, Гордун Марцеліна, Лисюк Марія.




У Гиньківцях на знак пам’яті про тих, хто віддав своє життя за волю України, стоїть символічна могила. На території села є пам’ятний хрест на честь скасування панщини, капличка Божої Матері (1988р.) та 2 фігури Божої Матері, пам’ятники І.Франку, Т.Шевченку, діє церква Перенесення Мощей св. Миколая в якій відновлено богослужіння з 1991року.

У селі діє ЗОШ І ступеня, Народний дім, бібліотека, фельшерсько-акушерський пункт. 2 травня 1936 року у Гиньківцях народився відомий український вчений, професор Володимир Миколайович Круцяк (помер 2000 року). Білик Антон Іванович (27.04. 1935 року) – господарник, Заслужений працівник сільського господарства України, зараз директор ПАП «Іванівське».







Cело Глушка

Глушка – село, підпорядковане Торськівській сільській раді. Розташоване на лівому березі річки Дністер, за 5 км від залізничної станції Дзвиняч та за 10 км до райцентру, 112 км до обласного центру Тернопіль.

Оскільки поселення знаходилось серед непрохідного лісу село дістало назву Глушка. В кінці ХІХ ст. територія Глушки після знищення кочівними племенами знову заселялася. Перша письмова згадка про Глушку датується 1892 р.

В давнину вся земля с. Глушки належала роду графів Оранських. Під час Першої Світової війни влітку 1915 р. село Глушка стало ареною кривавих боїв між австро-угорською та російською армією. На тому місці поставлено хрест-пам’ятник загиблим воїнам.

До Другої Світової війни половина мешканців села були поляками. Польські власті гальмували розвиток української культури, освіти. Мешканці української національності брали активну участь у роботі Торської читальні «Просвіти», а також товариства «Відродження», військово-спортивної організації «Луг».

У 1939 р. із встановленням радянської влади було проведено конфіскацію панської та земель польських колоністів. У грудні 1939 року польських колоністів депортовано до Сибіру. 1945 року польські власті силоміць переселяли українські сім'ї на територію України. В Глушку переселилось 30 українських родин.

Діє церква Різдва св.. Івана Хрестителя (1993 р.), капличка (2005 р.), насипано символічну могилу Борцям за волю України.

У с. Глушка народились: Лазар М. П. – заслужений працівник сфери послуг України (1998 р.), голова правління Тернопільської облспоживспілки (19998 р.), Цепенюк М. І. – кандидат технічних наук, доцент політехнічного університету ім. Пулюя, Юрчишин О. Я. – кандидат технічних наук, викладач Київського національного технічного університету.



Село Головчинці

Головчинці – село, центр сільської ради, якій підпорядковане село Королівка.

Розташоване у продовженні Товстого над правою притокою річки Серет – річка Тупа, за 26 км від райцентру і 3 км від найближчої залізничної станції Тлусте. Зберегли старі назви частини села: коло церкви, коло школи, Слобода, Нагоринка. При селі Головчинці був хутір «Козігура», який було знищено у післявоєнні роки.

За переказами, назва ймовірно пішла від засновника села – поміщика, який був вихідцем із сусідньої Польщі – прізвище (ім’я) Головчин. На території с. Головчинці є поклади гіпсового каменю, піску. В 1957 році почалось будівництво гіпсового заводу, який на даний час не діє. Проводяться геологорозвідувальні роботи по розробці піщаного кар’єру.

Перша згадка про село Головчинці датується 1486 роком, вдруге згадано у 1488 році, втретє знайдено переклад з латини у Львові у 1548 році в Центральному довідковому українському архіві.

У 1648 році селяни разом із жителями сіл Королівка, Товсте брали участь у руйнуванні замку Давидовича, який мешкав у Червоногороді. В 1734 році у Головчинцях відбулося повстання під проводом А. Пушока.

В Головчинцях є церква Успіння Пречистої Діви Марії (мурована 1876 року), відновлена в 1927 році, раніше приналежна до парохії в Товстім. З 1928 року – креована окрема парохія.

Історичною пам’яткою є встановлений пам’ятний Хрест на честь скасування панщини. В 1966 році споруджено пам’ятник полеглим у німецько-радянській війні односельчанам. 1992 рік – насипано символічну могилу Борцям за волю України. У 90-х роках з ініціативи мешканців села споруджено капличку «Водохреща» (архітектор уродженець села Головчинці Борис Місько).



Серед відомих людей Головчинець: професор – слов’яніст Микола Пушкар (1894-1989 рр.), який працював у Львівському державному університеті ім. І. Франка, очолював кафедру слов’янської філології, громадський діяч, засновник школи – Степан Петрас, настоятелі церкви оо. А. Навольський, Т. Чорний.







Cело Голігради

Голігради -село (1964 - 90рр. - Червоногради). Підпорядковане Винятинській сільській раді.

Розташоване на березі р. Серет, за 17км. від райцентру і найближчої залізничної станції Заліщики.

Село Голігради Заліщицького району розташоване у найбільш південній частині Тернопілля. Природа околиць Голіград багата і різноманіт на. Вона має певні свої особливості, які характеризуються не тільки розмаїттям флори і фауни, але і своею геологічною будовою. На схилах каньйону можна побачити відслонення давніх геологічних епох - Девону і Силуру. У давніх відслоненнях зустрічаються скам`янілі молюски (двостулкові і спіральні), давніх кільчастих червів, які на той час досягали значних розмірів до 0,5 м у довжину та майже 6 см у товщину.

Саме село знаходилося у долині каньйона нижнього р.Серету, на базі якого у 1963 році побудовано Касперівське водосховище, а село переселено на верхню частину каньйону. На базі даного водосховища у 1977 році створено Касперівський ландшафтний заказник площею 818 га. Це унікальний ландшафт Поділля з мальовничим Касперівським водосховищем (18.8 км у довжину, площею 212 га, середньою глибиною 4,6 м), скелястими берегами з незвичайними формами витворювання та розмаїттям фауни і флори. Усі ці комплекси природи є привабливими куточками для відпочинку людей. Комплекс носить круглорічний характер (весна, літо для любителів загоряти і купатись, зимою - для підльодового лову риби).

Перша писемна згадка - 1530р. Є три версії походження назви села. Згідно літературних даних село виникло в часи козацької доби. Тоді по всій Україні стояли вишки із смоляними бочками. При нападі турків чи татар сторожовий козак, який мав наказ «на горі гляди», запалив смолу, даючи знати про небезпеку. Прийшла трансформація у виразі і в кінцевому результаті виникла назва «Голігради».

В урочищі Віватів було невелике містечко Виногради. Коли його турки спалили, ці Виногради стали голими. Звідси пішла назва Голігради.

Історичні пам’ятки: кам`яні хрести 17 - 18 ст , стара церква св. Михаїла (1849р.) та нова УПЦ (1996р.), капличка (1995р.). Встановлено меморіальну дошку на місці загибелі керівника партизанського загону І.Цапка, споруджено пам`ятник воякам УПА(1991р.).

У Голіградах народився літератор, педагог Дмитро Горішний.



Село Городок

Городок - село центр сільської ради.

Розташоване вздовж ріки Дністер на північний захід від місця, де ріка Серет впадає в Дністер, за 16 км від м. Заліщики. 

Колись село було великим портовим містом. У тому місці, де Серет зливається з Дністром, був великий порт. Там велась жвава торгівля. Звідси і назва «город» - місто, «док» - порт. Село в минулому було містечком. Перша згадка про нього датується 1418 року. Сама назва села вказує на роль селища в давніх часах, воно було зупинкою для купців, що плили з Чорного моря до княжого Галича.





В центрі села є стара мурована церква, яку побудував граф Борковський в 1704 році. За престолом був вмурований рельєф гербу графа Борковського, який був осідком парохії і до неї належали села Кулаківці та Дунів. До сьогоднішнього дня збереглась лише частина палацу Борковського. Зараз тут розміщена загальноосвітня школа І-ІІ ст.

В 1969 році церкву було закрито., в ній розмістили музей атеїзму. Тому все церковне майно і література залишилися тут, а приміщення не забрали під склад для отрутохімікатів.

В 1989 році зроблено ремонт за кошти церковної громади, церкву Архистратига Михаїла знову відкрито. Багато коштів вклав уродженець села добродій Зюльновський Й.Л. Він і реставрував Чудотворний образ Матері Божої. В 1995 році за сприяння підприємця Королюка Я.М. побудовано в селі капличку Матері Божої.


В 1811 році в Городку народився польський поет, перекладач і публіцист Борковський-Дунін, Олександр-Лешек – учасник польського повстання (1830-1831рр.). Село гордиться своїми односельчанами, які здобули вищу освіту і трудяться в різних куточках України і за її межами.

У селі споруджено пам’ятник Воїну-визволителю (1990), насипано символічну могилу учасникам національно-визвольних змагань (1993). З ініціативи та за кошти членів ОУН та репресованих споруджено Пам’ятний хрест (1992).

На території села проведено археологічні розкопки і встановлено такі пам’ятки: Могильник грунтовий (давньоруський період (ІХ-ХV ст.), східна околиця села «На вигоні», печера «Кирнички» на правому березі річки Дністер (XIV-XVст), поселення в урочищі Крут (Добридень), XI-VII ст. до н.е. (голіградська культура), курганна група (4 кургани), урочище «Растова», західноподільська група скіфського часу (друга половина VII-Vст. до н.е.).

 

 

 

 

 


Село Добрівляни

Добрівляни – село, центр сільради.

Розташоване с. Добрівляни за 2 км на північ від Заліщиків, простяглось довжиною 4 км вздовж р. Дністер в каньйоні річки. Мальовничі краєвиди в народі отримали назву Заліщицькі Карпати. Населення - 1992 особи (2009 р.), дворів – 621.

Перша згадка про село знаходиться в податковому збірнику за 1440 рік, у Вроцлавському історичному збірнику.

Назви село отримало від свого географічного розміщення. Подорожуючи з міста Заліщики в село, проходимо похилою дорогою, яку люди називають Садище. Тут вздовж дороги колись були великі сади, що розкинулись на пагорбі між двома природними ярами, які на сьогоднішній день засипані. Перший яр знаходився, де сьогодні Заліщицька залізнична станція, міський ринок, база споживчої кооперації і далі до річки Дністер. Другий яр був короткий, але значно глибший і розміщувався там, де ще недавно стояв цегельний завод і далі до р. Дністер. Ця частина села одержала назву Садище, яка тепер належить до м. Заліщики. Село розташоване на лівому березі Дністра, за 2 км від райцентру.



Через Добрівляни пролягає автошлях Заліщики – Борщів – Мельниця-Подільська. 1767 року води Дністра принесли церкву, яку встановили в Добровлянах. Незабаром прибули люди з Прикарпаття та відвезли її на попереднє місце. 1780 р. під час повені ця історія повторилась.



1894-1896 рр. у Добрівлянах була епідемія чуми. Під час Другої Світової війни у 1944 р. село було затоплене. Через це німецька влада звільнила жителів від податків.






У Добрівлянах є церква Христа Царя УГКЦ (1943 р.) і Дмитрія Солунського УАПЦ (2002 р.), каплиця (1991 р.). Встановлені пам’ятні знаки на честь скасування панщини, загиблим від чуми (1896 р.), на честь 1000-ліття Хрещення України-Русі та 2000-ліття народження Ісуса Христа, пам’ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1967 р.), насипано символічну могилу Борцям за волю України (1992 р.).

У Добрівлянах народилися видатні діячі: різьбяр М. Никорук, диригент І. Романко та інші. Поблизу Добрівлян виявлено археологічні пам’ятки трипільської культури, могильник княжої доби, збереглися земляні укріплення давніх часів.

 






Село Дорогичівка

Дорогичівка – село, центр сільської ради.

Дорогичівка розташована на південному заході області. Віддаль від районного центру – 42 км. На території знаходиться Дністровський заказник і Дністровський каньйон. Рельєф – горбистий. Грунтоутворними породами є пісок, глиняні породи, ґрунти чорноземи.

Перша писемна згадка про населений пункт Дорогичівка датується 1544р. Археологічні пам’ятки свідчать про те, що територія почала заселюватись людьми в період середнього палеоліту. Про це свідчать кам’яні рубила. Унікальною знахідкою з останніх сторіч до народження Христа є залізне орнаментоване вістря списа, яке знайдено на одному з полів поблизу села. Як вважають історики, воно було занесено сюди венедськими племенами, предками західних слов’ян, що стали просуватися з прибалтійських країн вздовж Вісли і Бугу на урожайне західне Поділля. Заселеною була територія села в часи древньої Русі, оскільки знаходилось населення недалеко від річки Дністер ( 2 км ), серед багатих на дичину лісів.




Назва села пов’язана із наявністю такого географічного об’єкта як дорога. Село виникло при дорозі , яка веде з Язлівець /Яблунівка/ на Заліщики– Борщів–Кам’янець-Подільський. Другий, менший шлях, який перехрещувався із першим, вів із Летячого на Тлусте ( Товсте ). Відповідно до історичних даних, саме від наявності доріг виникла назва населенного пункту Дорогичівка, хоч серед місцевих жителів побутують і легенди щодо назви села. Наприклад, назва села походить від джерела із дуже смачною водою, а називали це джерело “дорога цівка”.

На території села побудовано дві церкви «Введення в храм Пречистої Богородиці»: УАПЦ, заснована церковним братством в 1814 році і УГКЦ, побудована в 1991 році.




У центрі села споруджено пам’ятник загиблим воїнам в роки Великої Вітчизняної війни, а на цвинтарі насипано могилу Борцям за волю України. Жителями села встановлено чотири фігури Матері Божої та фігуру Ісуса Христа, збудовано капличку.

В центрі села збережено давній дім-палац. Власником цього маєтку був пан Вольовський. Тут був великий сад, парк, квітники. За радянських часів будівлю перебудовано, де було відкрито школу.

Уродженець села Микитин Ярослав Іванович - генеральний директор Каховського заводу електрозварювального устаткування, Герой України, академік, лауреат Державної премії СРСР, заслужений машинобудівник України, нагороджений двома золотими медалями та двома золотими хрестами Князя Володимира.

 






Село Дунів

Дунів - село, центр сільської ради.

Розташоване на рівнині, за 2 км на схід від села Кулаківці, 25 км - від районного центру.

Назва села походить від прізвища пана Дунін-Борковського, який побудував дуже великий, світлий палац на полі, що до сьогодні зберегло назву Двірок. Будинок не зберігся. Перша писемна згадка -1440 рік. Поблизу с. Дунів виявлено археологічні пам'ятки трипільської, черняхівської та давньоруської культур.

Перша еміграція людей почалась перед Першою Світовою війною. Жителі села в основному їхали до Канади.

В роки Першої Світової війни Дунів був дуже знищений, бо через село проходила лінія фронту. Вціліло лише три хати, решта були спалені. Люди розійшлись по навколишніх селах.

Село не мало своєї церкви, тому віруючі ходили в село Кулаківці, де парохом був о. Йосип Фльорчук. Згодом було закладено фундамент під будівництво церкви, але Друга Світова війна перешкодила цьому задуму.

На війну було відправлено 96 осіб, а повернулась третя частина. Серед них інвалід Слободян Василь, який згодом помер від ран, Макух Василь Федорович, Макух Василь Григорович, Макух Максим Олексійович, Гавриш Іван, Оробко Іван, Марусяк Михайло, Українець Михайло Іванович.

У 1946-1947 рр. створювали колгосп. Першим головою колгоспу було обрано Присяжнюка Івана, через рік його очолив Ружицький Іван, а Українець Михайло Івановича був головою 18 років.






Збереглись давні назви полів та інших місць: "Двірок" (тому, що тут був побудований панський двір), "Болотище" (тому, що тут в будь-яку пору року було мокро), "Над Корніжем" (поле над лісом), біля "Німої грушки" (бо була посаджена німим чоловіком на своїм полі), "Козацький горб" (бо полягло там багато козаків).

У 1994 році завершено будівництво церкви святого Юрія, яку освятив отець Володимир Драбик.

У сільському парку стоїть пам'ятник односельчанам, які загинули на фронтах Другої Світової війни. На тереторії церкви 4.12. 2009 року була насипана символічна могила воїнам ОУН-УПА. На честь скасування панщини встановлено хрест, у 1991 році відновлена каплиця.

 



Село Дуплиська

Дуплиська-село, центр сільської ради.

Розташоване в широкому ярі між високими берегами річки Тупи (Дупи, Дупла) на південь від Угриньківців. Відстань від села до районного центру 14 км, від села до траси – 9 км, до найближчої залізничної станції Торське - 4 км.

Про походження назви села існує кілька переказів. Одна з легенд розповідає, що назва його пішла від трьох великих дуплавих верб, що росли на березі річки. Інша легенда говорить про те, що у цій місцевості протікає річка Тупа (Дупа, Дупла). І напевне більш вірогідною є друга версія, адже в історії існує багато прикладів, коли назви населених пунктів і навіть держав походять від назв річок.

Історія виникнення села починається приблизно з ХVІ ст., після татарського нашестя 1629 року та після грабунків польськими військовими загонами місцевих жителів, що спричинили великий голод, епідемію та еміграцію жителів села на Буковину, Молдавію. У реєстрації Подільського воєводства 1665 року зазначено, що тоді в селі залишилось дві сім’ї. У 1789 р. - 68 родин, у 1820 році проживала 81 родина, 1837 р. - 880 родин, у 1900 р. - 904 родини, а у 1921 р. залишилася 751 родина.

У селі є велика мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ, збудована 1896 р. З 1961 р. вона була закритою. У 1989 році відновлено богослужіння. Першу літургію відслужив о. Вирозуб Василь. Біля церкви мурована дзвіниця, раніше вона була дерев`яною. Окрасою села є мурований костел, до якого доїздив римо-католицький священик із Заліщиків. Костел зберігся до цього часу. У 2006 році побудовано і освячено капличку Матері Божої. В полі при дорозі з Дзвиняча до Угриньківців колись стояли три давні могили, недалеко одна від одної, серед них - мурована. На полях були хрести: на західному боці на горі за селом стояла статуя Богородиці. При в`їзді в село в знак оберега у 2005 році родиною Тивонюк поставлено статую Матері Божої. На східному боці села на горі - статуя Спасителя.

У селі Дуплиська є Хрест на честь скасування панщини.Споруджено два пам`ятники Борцям за волю України. Пам`ятник Т. Г. Шевченку споруджено на кошти громади села, про що свідчить напис: «У зоряний Вкраїни час, прийми, Кобзарю, дар від нас, ми по краплині всім селом, несли тобі цей дар з добром» та пам`ятник загиблим воїнам - односельчанам у роки Великої Вітчизняної війни. Імена 44-ох односельців викарбувані на пам’ятній дошці.

Село пишається видатними людьми. Тут народився Григорій Савчинський (1804), священик, поет і письменник, дідусь співачок Соломії та Ганни Крушельницької по материній лінії. Єпископ УГКЦ Ярослав (кир Яків) Тимчук і його брат Євген - священик, професор теології (Єронім, чина Святого Василія Великого).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Село Дзвиняч

Дзвиняч – село, центр сільради.

Розташоване за 7 км від районного центру міста Заліщики і 120 км від обласного центру, а також 2 км від залізничної станції Дзвиняч.

До 1995 року до Дзвиняцької сільської ради входило і село Дуплиська. У цьому ж році утворена Дуплиська сільська рада.

Назва населеного пункту походить від назви річки-потічка Дзвінка, що безупинно несе свої води в річку Дністер. Конкретних відомостей про час заснування села в архівах немає. Перша згадка про Дзвиняч 1791 року. Вона засвідчує перетворення мурованого костелу, заснованого Антоном Хонановським, на церкву. На той час в селі проживало 1641 особа. Ці факти вказують на те, що до 1791 року село було великим, а отже і засноване раніше, ніж зазначено в перших згадках. За переказами старих людей колись на місці села було поле. Серед нього пан збудував маєток. Так як навколо маєтку розлягалися родючі землі, їх почали обробляти люди, що працювали на пана і стали першими поселенцями цієї місцевості.







З історії села відомі лише загальні характерні риси і дещо більше з періоду Нової та Новітньої історії. 

Вихідцями з села є Яворський Мар’ян Михайлович – конструктор літакобудування, який довгий час працював у Москві, а також доктор хімічних наук – Найдан Володимир Мафтейович.

 

 

 

 

 



Село Зелений Гай

Зелений Гай – село, центр сільради. До 1950 року Жежава.

Розташоване на лівому березі річки Дністер, за 7 км від райцентру і 5 км від найближчої залізничної станції Дзвиняч – Жежава на лінії Тернопіль – Чернівці.

Село Жежава ( в місцевій вимові Жижава ) відоме з писемних джерел з 1758 року. Є припущення, що на землях Зеленого Гаю існували поселення Пожарниця та Соколів, які 1241 року знищили татаро-монголи. Населений пункт виник на землях села Блашківці, що були відомі з 1414 року, яке припинило існування у 2-ій половині XVIII століття. На початку XVII століття Жежава відома, як мале село, що було розміщене на лані з 10-ма димовими господарствами.

Є церкви св.Параскеви (1784 р., дерев'яна) та св.Димитрія ( 2003 р.,кам'яна), каплиця ( 1877 р., рестав.); пам'ятники священникові І.Підгороцькому, оборонцеві села від вогню св. Флоріяну ( 1819 р., підлягає реставрації), полеглим у нім.-рад. війні воїнам- односельцям (1967 р.), Т.Шевченку (1990р.)- скульптор обох – С.Бродовий. Встановлено пам'ятні хрести про заснування цвинтаря ( кінець XVIII ст.), на честь скасування панщини ( др. пол. XIX ст., реконстр. 1976 р.), заснування Братства тверезості ( кін. XIX ст.), 2 придорожні хрести ( XX ст.), насипана символ. могила Борцям за волю України (1993 р.)

На території населеного пункту є пам'ятка природи - Жежавський державний ботанічний заказник, який перебуває у віданні Заліщицького аграрного коледжу ім. Є.Храпливого ( пл. 155 га) і пам'ятки природи та археології.

У Зеленому Гаї народилися художник, скульптор - С.Бродовий, фольклорист Е.Коритко (1813-1839) автор збірки «Slovenske pesmi krajinskaga naroda» (1939 р.)), музикознавець М.Мамалига, інженери-винахідники М.Монастирський, Я.Стасюк, заслужений працівник охорони здоров'я України Г.Олійник, акторка В.Самчук (1947р.), інженер О.Росткович, правник, громадський діяч С.Росткович, релігійний діяч О.В.Руденський, доктор Т.Руденський, літератор М.Хомяк, художник і громадський діяч у Канаді В.Човчан, живописець В.Шевчук.

Поблизу Зеленого Гаю виявлені археологічні пам'ятки пізнього палеоліту, трипільської, липицької, празької та давньоруської культур. Стародавньою реліквією села є натільний хрест ( тільник), датований серединою XVIII ст., знайдений у 2000 році в урочищі «Соколів».

 

 

Село Зозулинці

Зозулинці – центр сільської ради , якій підпорядковане село Виноградне.

Розташоване село на лівому березі Дністра за 21 км від районного центру міста Заліщики.

За переказами назва села походить від першого поселенця - Зозулі, за іншими – від того , що тут кували зозулі, і ще інша версія про походження назви села за такою легендою: «На Буковині, за селом Погорилівка, вдолині було село Зозулинці. В часи татаро-турецької навали село було зруйноване. Ті, що залишились живими, тікали на північ, переправлялися на лівий берег Дністра і знайшли місцевість, яка нагадувала їм їхнє рідне село, де кували зозулі, співали пташки. Тут вони і поселилися, а в пам'ять про це своє село назвали - Зозулинці. Долину за Погорилівкою, де було їхнє село, і сьогодні називають Зозулинською.

Перша письмова згадка про село 1532 року ( П. Сіреджук «Першовитоки»)

Перші дані про залюдненість села: в 1570 році було 17 дворів (П.Середжук, «Першовитоки»)

В 1636-37 роках в селі спалахнула чума, тоді багато сельчан вимерло. В 1665 році в селі була одна сім`я. 1672 р. ординці завдали великої шкоди і село знову обезлюдніло.

Великі історичні події не обминули село. За часів Речі Посполитої воно належало до коронних маєтків. В 1770 році був власником села Роха Вінявський. Він проживав у Перемишлі, генерал-майор військ коронних. Його місячний дохід був 233 злотих, а сплачував щоквартально по 507 злотих і 15 грош.




В 1910 році побудовано громадою села велику кам’яну церкву з білого тесаного каменю. Будували її 12 років. В 1910 році церква Успіння Святої Богородиці була освячена. З 1962 року по 1989 рік церква була закрита. У 1989 році відновлено богослужіння в церкві Успіння Святої Богородиці, УПЦ.

Відомі уродженці с. Зозулинці: Шипітка Максим Н. (1899 – 1969 рр), який був священиком і служив на Ясній горі в Гошеві (Львівщина), прийняв монаший чин і став ігуменом монастиря, був єписком УГКЦ. Владика Матей відсидів 10 років за віру Христову у більшовицьких тюрмах, Козак – Запорожан О.І. (1963), художник, Німець П.В. (1953), радіоінженер, кандидат технічних наук, Хапіцька Л.В. (1965), лікар-епедеміолог, Шипітка Н.І. (1947), архітектор, Шипітка Г.Д. (1973), геолог, Шипітка В.І. (1951), юрист-прокурор, Смук І.І. (1960), лікар-геніколог.

Пам’ятками архітектури є римо-католицька капличка (1892р.), гуральня і панський підвал-лабіринт. У селі споруджено пам’ятник воїнам, полеглим у німецько-радянській війні (1965), насипана могила Борцям за волю України (1990), встановлено Хрест Незалежності (1991).

 


Село Іване-Золоте

Іване-Золоте - село, центр сільської ради.

Розташоване в долині річки Дністер, на лівому березі за 15 км від райцентру і 4 км від найближчої залізничної станції Дзвиняч.

Перша письмова згадка про село Іване - Золоте відома від 1349р - року втрати самостійності Галицько-Волинським князівством. Отже, за письмовим свідченням воно найдавніше в районі. До 1900 року називалося Іванє, а від 1900 року має назву Іване-Золоте.

Назва села Іване-Золоте походить від імені Іван. Про виникнення села розповідають, що нібито колись давно в горах, які прилягають до села були мідні рудники, де добували мідь. Найбагатшим з поселенців села був Іван, який мав багато міді. Він був засновником села, а тому воно дістало назву Іване-Золоте. В іншій легенді розповідається про те, як колись у селі жив багатий пан. Селяни щотижня повинні були голити йому бороду. Коли дійшла черга до бідного Івана, пан пообіцяв йому подарувати воли з позолоченими рогами. Так і став Іван першим багачем на селі, а село дістало назву Іване-Золоте. Побутують легенди і про походження прізвищ, які є найбільш поширеними до тепер (Гандзюк, Добровольський).

У селі є пам'ятки історії: церква Перенесення мощей Святого Миколая, збудована 1895 р. (кам'яна споруда), діюча УГКЦ, пам'ятний хрест на честь скасування панщини (1848 р.), який був зруйнований у 1958 р. і відновлений у 1989 р., каплиця-пам'ятка про Запорізьку Січ, відновлена та освячена в 1990 р., пам'ятник воїнам-односельчанам, які загинули на фронтах Другої Світової війни (1967 р.), могила полеглих Борцям за волю України (1991 р.), каплиця Пресвятої Богородиці, освячена в 1993 р.

Уродженці села – відомі люди: Гандзюк С. П. (1939 р.) - доцент Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, Каспрук Б. І. (1937-1997 рр.) - кандидат хімічних наук, Гандзюк Г. В. (1949 р.) - кандидат фізичних наук, Осадчук-Харлан О. Д. (1964 р.) - доктор філологічних наук, Куб'як М. Д. (1931- 1999 рр.) - інженер інституту нафти і газу, Бабінець Д. М. (1934-1981 рр.)-кандидат хімічних наук, Шабатура С. Д. (1938р) - митець-килимар, громадсько-політичний діяч, Вістовський О. В. (1961 р.), поет-журналіст. Володимир Палагнюк (емігрант), відомий кіноактор у США. З 1946 року Палагнюк виступав у театрах Нью-Йорка, Голлівуду. У 1956 році здобув нагороду найкращого кіноактора за прекрасно виконану роль у фільмі «Міські пролази». У 1992 році американська Академія мистецтв вручила йому нагороду «Оскар».

 

 

с. Колодрібка

Колодрібка - село, центр сільської ради.

Розташоване на лівому березі р.Дністер за 35 км. від райцентру.

Перша писемна згадка - 1446 р. ( Сіреджук П. Першовитоки.---- К., 1994 р.) За переказами територію сучасного села було заселено ще з давніх-давен. Тут проживали і трипільці, і племена Черняхівської культури і слов’яни періоду державності. Поблизу села виявлено археологічні пам’ятки давньоруської культури. У 1912 р. знайдено скарб римських монет. 1516 р. згадане як містечко Код руб`є, яке зруйнували татари, того ж року воно отримало Магдебурзьке право, від 1530р. знову село.

Село отримало свою назву від того, що розташоване поблизу відомого броду через р.Дністер, який був частиною відомого Кучманського шляху кримських татар на західне Поділля. У першій половині 17 ст. власником с.Колодрібка був рід Ленцкоровських. На території села є церква Успіння Пресвятої Діви Марії ( 1906 року побудови). Римо-католицька каплиця споруджена у 1910 р. на кошти графа Де ля Скаля.

Споруджено пам’ятники полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1985 р.) , Т.Г.Шевченку ( 1991 р. скульптор М.Тоскіра арх.. М. Федик ), а також встановлено пам’ятні хрести на честь скасування панщини, на могилі УСС (1990 р.) насипана могила Борцям за волю України ( 1998 р.).

Після проголошення незалежності України відкрито пам’ятник Січовим Стрільцям, реставровано церкву Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ.

Про Колодрібку описував у своїй праці «Там, де Дністер круто в’ється » вихідець із села, віце-президент Світового Конгресу українців (Канада), письменник В.Верига.

 

 

 

 

 

 

 

 

Село Касперівці

Касперівці – село, центр сільради. 

Перша згадка - 1469 р. В одних документальних згадках зафіксовано, що першою назвою села була назва Лютомирськ, в інших - Любомирськ. Назва походить від шляхетського роду Лютомірських, яким раніше належала ця земля. Пізніше вчені дослідили, що село поділене на дві частини: Містечок і Лютомирськ, яке проіснувало з 1916-1768рр. Після 1786 року Містечок втратив свій статус маленького міста і став складовою частиною села Касперівці. На південь від села на лівому схилі річки Дністер у межах урочища «Криве» серед чагарників є геоморфологічне утворення, геологічна пам’ятка природи місцевого значення. На території села Касперівці виявлені археологічні п’ятки пізнього палеоліту, трипільської гава-голіградської, липитської, слов’янської, давньоруської культур пізнього феодального періоду.

У селі є давня церква «Святого Георгія» (17 століття, мурована). «Георгіївська Церква» перейменована на «Святого Юрія», де побував український гетьман Богдан Хмельницький під час турецької навали. Тут він підписав договір про укладення перемир’я між турками і українцями.





1972 року збудована церква «Святої Параскевії» (мурована). Збереглися руїни римо-католицької каплиці (1910 рік), вапнякова брила Онуфрія (18 століття). Капличка «Ісуса Христа» збудована у центрі села Касперівці (2000 рік, мурована), біля Касперівської школи розміщена капличка Матері Божої.

 

 

 

 

У Касперівцях встановлені пам’ятні хрести на честь скасування панщини, проголошення незалежності України, насипана символічна могила «Борцям за волю України» (1994 р.), споруджено пам’ятники: полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1967 р.), Тарасу Шевченку (1991р., скульптор С. Бродорвий).

На території села є Касперівський державний геологічний заказник площею 656 га, частиною якого є Касперівське водосховище (263 га), що було утворене після введення в дію гідроелектростанції на річці Серет (1963 р.).

 



Село Королівка

Королівка – село, підпорядковане Головчинській сільській раді.

Розташоване на березі річки Тупа, за 25 км від райцентру і 5 км від найближчої залізничної станції Тлусте.

За переказами назва села походить від імені перших жителів (Кароль), за іншими – на території Товстенського повіту проживав пан, який мав доньки, а іменем однієї із них Кароліни назвав поселення, що знаходилось на південь від Головчинець – Каролівка (Королівка). Перша писемна згадка – 1820 рік.

 

 

 


Село Кошилівці

Кошилівці – село, центр сільської ради.

Кошилівці засновані в 2-й половині 15 ст. Про назву села старожили оповідають, що колись у видолинку біля річки Джурин був розміщений козацький кіш, а з усіх інших сторін були ліси, які захищали козаків від нападу ворогів. Дуже часто козакам приходилось рятуватись від нападу турків, татар і ліси для них були захисною зоною. Від цього козацького поселення і пішла назва с. Кошилівці. За другою версією назва села походить від прізвища Кошіль. У 1579 – 1640 рр.. Кошилівці існували як місто, центр староства.

У селі є церква, яку було відновлено у 1849 році. Раніше існувала дерев’яна, ще з кінця 16 ст. - 1654 року. У 1648 р. козаки Хмельницького йшли через село на Язлівці і Бучач, зупинялись у церкві. Є Фігура святої Магдалини. У 2004 році в селі розпочали будувати нову греко-католицьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, будівництво якої ще не завершено.



У вересні 1998 року з нагоди 120-ої річниці відкриття А.Шнайдером трипільського поселення в урочищі «Обоз» було встановлено пам’ятний знак. В ті дні в районному центрі (м. Заліщики) проходила Міжнародна конференція «Трипільське поселення – «Обоз». Під час урочистого відкриття 27 вересня 1998 року Трипільське поселення в урочищі «Обоз» відкрите набагато раніше, ніж В.Хвойка почав розкопки у с. Трипілля на Київщині (1893 р.). «Обоз» - це археологічна пам’ятка світового значення. Видатний український археолог Я.Пастернак зазначав: селище виявив А. Шнайдер у 1878 році. Він вважав, що це місце колишнього римського табору, а знайдено там жіночу глиняну фігурку – зображення римської богині Фльори. У 1908-1912 рр. були проведені розкопки професором Каролем Радечеком з м. Львова. Він дослідив майже половину трипільського поселення на основі цього видав книгу та ілюстрований альбом. В 1928-1934 рр. проводилися стихійні розкопки власницею Обозу панею Немировською. У 1953 р. – короткотривалі розкопки загоном Подільської археологічної експедиції Інституту суспільних наук АН УРСР під керуванням М. Захарука, П. Кравець. За результатами досліджень було складено паспорт пам’ятки. У 1983 р. на «Обозі» встановлено охоронний знак «Пам’ятка археології».



На території села є п`ять хрестів, встановлених на честь скасування панщини. На цвинтарі є фамільний склеп Могилевських (пан з білоемігрантів). На межі двох сіл є пам’ятник воїнам-односельчанам, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни, відкритий у 1985 році.

 

 

 

 




Село Кулаківці

Кулаківці-село, центр сільської ради.







За легендами назва села походить від імені пана, який називався Кулак і мав багато овець, тому назвали село Кулаківці ( Кулак, вівці ).

За співучасть у визвольній боротьбі ОУН - УПА було виселено 20 сімей: Безгури Андрія, Громика Михайла, Кузика Василя, Максимця Гаврила, Громика Данила, Гаврилюк Ганни та інші.

Під час німецько-радянської війни жителі села воювали проти фашистів. Під час бою загинуло 25 осіб.

В центрі села стояла дерев`яна церква з 1862 року та стара дзвіниця, що були під консерваторською охороною воєвудського уряду в Тернополі як архітектурні пам`ятки. Через дорогу стояли гарні забудування парохії. Парохом довгий час був о. Петро Ілевич (1916р.), від 1924 року о. Йосиф Фльорчук. Існують перекази, що церкву принесла вода. В навколишніх селах -Городок, Касперівці, Щитівці- церкви муровані. Лише в Кулаківцях - дерев`яна споруда. Відомостей про майстрів, будівничих немає. Від церкви сходить стежечка вниз до річки. Там, з-під високого берега б`є джерело. В селі його називають "Жолобок". Біля церкви є декілька хрестів. Є пам"ятний хрест, поставлений у 1972 році на згадку про довголітню діяльність о. Ярослава Мировича, Хрест на згадку про скасування панщини.

Церква була дуже маленька, а пізніше її добудували. В 1930 році зробили перекриття церкви з бляхи. Недалеко церкви була двокласна школа , за Австрії - з українською мовою навчання, за Польщі так звана утраквістична, а вчили в ній учителі-поляки. В селі був невеликий будинок кооперативи, а на громадській толоці на узбіччі яру стояв дім читальні "Просвіти", зруйновану в 1915 році і відбудований по війні. В ньому знаходився також "Луг" і кружок "Сільського господаря".

В селі збереглася пам`ятка латинської каплиці - костел, побудований в 1922 році.

У Кулаківцях народилися: заслужений працівник культури України ІванГромик і заслужений працівник освіти України Михайло Олійник.

 


Село Лисичники

Лисичники – село належить до Касперівською сільської ради.

Розташоване на правому березі річки Серет, за 14 км від райцентру й найближчої залізничної станції. Внизу р. Серета творить петлю,оточуючи півколом територію села і тягнеться далі в напрямі до с. Касперівці.

Перша писемна згадка – 1641 рік ( Сіреджук П. «Першовитоки»-К. 1994). За переказами назва села пішла від засновників братів-Лисичан. Є інші версії: в місцевості водилося багато лисів або від прізвиська Лисичник (ловця на лисів та лисиць).

На території села є церква Покрови Пресвятої Діви Марії (мурована), побудована 1898р., відбудована 1926 р. яку розписав І. Ставничий. П. Сіреджук у книзі «Першовитоки» зазначає, що у 1711 році в Лисичниках відбудована і освячена Церква, яка була зруйнована турками.





У селі є братська могила угорським воїнам (1915 р.), пам’ятник воїнам односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1987 р.), встановлено пам’ятний знак на честь скасування панщини, який обсаджений 4 липами (друга половина 19ст.), два хрести воякам УПА - на хуторі Миколаївка (1992 р.) та символічний хрест (2004 р.). Збереглася символічна могила на честь проголошення незалежності України (1941 р.), насипана символічна могила Борцям за волю України (1996 р.),є капличка Божої Матері (1992 р.).

Збереглись рештки замку (16 ст.). Археологічні розкопки поблизу села Лисичники проводили Ю. Малєєв та В.Олійник. Є печери Кошова та Лиличка. Поблизу Лисичник на правому схилі долини біля річки Серет відшаровані стовпоподібні скелі Сеноманьські богатирі.

У Лисичниках народилася громадська діячка М. Бзова, краєзнавець, археолог - аматор Л. Скибіцький, доктор медичних наук І. Тимчук, педагог-літератор І. Тимчук. У місцевій школі навчався краєзнавець В. Олійник.

Про село Лисичники згадується в книгах: Сіреджук К. «Першовитоки»-К. 1994, «Заліщицька земля в спогадах емігрантів», 1993; ТЕС –Тернопіль: «Збруч», 2005, Т-2- С. 326.



Село Лисівці

Лисівці – село, центр сільської ради.

Розташоване за 27 км від райцентру й 7 км від найближчої залізничної станції Товсте, на крайньому заході Подільської рівнини, на правому березі тихої річки Серет, у розлогій долині, яка оточена із східної частини високим берегом, з інших сторін – невисокі гори, вкриті гаями, дубовими та мішаним лісом, у підніжжі гори Лисої.

Перша писемна згадка про село – 1418 рік. На околиці Лисівців виявлено залишки поселення трипільської культури, городище та могильник часів Київської Русі, кості мамонта, уламки глиняної посуди, крем’яні сокири і ножі, залізні топірці, наконечники стріл від луків, списів, скляні і бронзові прикраси, численна колекція древніх монет, ряд пам’яток матеріальної культури доби міді-бронзи (бронзовий ніж – вік три тисячоліття). Значний інтерес становлять пряслиці з рожевого шиферу, які походять з древнього міста Овруч (сучасна Житомирська область), кам’яні кружальця від веретен свідчать про ремісничі заняття і торгові зв’язки мешканців городища з містами древньоруської держави.

Великими землевласниками села в ХІХ ст. були дідичі Орловські.

В селі була колись стара дерев’яна церква (150-160 літ). А в 1911 році побудовано нову кам’яну церкву Покрови Пресвятої Діви Марії. В церкві збережена ікона Покрови Пречистої Діви Марії ХУІІ століття. Село мало в ХIХ ст. визначних священників, що були й народними діячами. Це о. Григорій Ковч (1894-1908 рр.), о. Йосиф Вигнанський від 1911 р., після нього – о. Віктор Лозинський від 1923 р. Уродженцем нашого села був о. Петро Пастух (1908-1941 р.), який був одружений з Ярославою Лозинською, дочкою пароха о. Віктора Лозинського. Після висвячення першою і останньою парафією о. Петра було село Куропатники Бережанського району.

При в’їзді в село зі сторони Борщова є капличка з фігурою Матері Божої з барельєфами св. Іоана й Антонія, які створив місцевий художник Богдан Палагнюк (1999 р.). В селі є збережений костьол 1887 року.

Споруджено дві братські могили воїнам, які загинули в боях за село під час Великої Вітчизняної війни (1966 р.), пам’ятники полеглим у цій війні воїнам-односельцям та І.Я.Франку (обидва в 1967 р.), могила поручника УГА К. Утриска. Встановлені пам’ятні хрести на честь скасування панщини (відновлені у 1992 р.), потерпілим від природних стихій у 1929 р. Є насипана символічна могила Українським Січовим Стрільцям (1991 р.)

У Лисівцях народився відомий художник, член НСХУ (1988) – Михайло Степанович Николайчук (14.11.1946 р.н.), який після закінчення Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва працює в галузі станкового та монументального живопису й графіки (акварель). Уродженцями нашого села є знаменита родина ковалів і художників – Гудими Івана та його синів Василя і Михайла, які є учасниками Всеукраїнських виставок, фестивалів, різних мистецьких проектів, проводять майстер-класи з ковальства, за що нагороджені дипломами, подяками.


Село Литячі

Литячі - село, центр сільради. Розташоване на лівому березі Дністра за 40 км. від райцентру й 22 км. від найближчої залізничної станції Тлусте.
Річка Дністер єднає два береги – один Тернопільського Поділля, інший – покутянського Прикарпаття. Ця місцевість чарує своїми природними краєвидами і багатствами: тут дві травертинові скелі – одна над Дністром, а друга – в глибині лісу, за 2.5 км від села. Вони вважаються державною геологічною пам’яткою природи.

У цьому селі народився сотник УПА Г. Литвинчук, проживав громадсько-політичний діяч Микола Горбаль. Він з тих небагатьох - визначив духовний і моральний профіль українця. Відрадно те, що заслуги його в боротьбі за незалежність України не залишились непомітними.
З нагоди Дня Свободи у знаковому Українському домі, який став теплою домівкою,гостинною залою для багатьох українців у 2004, Президент України вручив Миколі Андрійовичу орден Свободи як колишньому політичному діячу.
В 2009 році селу Литячі виповнилось 585 років.

 

Село Мишків

Мишків – село, центр сільської ради.

Розташоване в долині, оточеній горами, дві третини яких покриті лісами, на правому березі річки Серет, за 25 кілометрів від райцентру і 14 кілометрів від найближчої залізничної станції – Торське. До Мишкова в різні роки були приєднані хутори Верщева, Вільхова, Лука і Турин.

За легендою назва нашого села походить від першого поселенця Мишка. Перша писемна згадка – 1495р. (Сіреджук . П. Першовитоки (текст)- К-1994.) В 1912 році в селі було засноване товариство «Просвіта» місцевим священиком Василем Чайковським. При товаристві були створені «Луг», «Добрий господар», кооператива, драматичний гурток, хор .

На початку жовтня 1922 року в Мишкові діяла партизанська група «Дванадцятка» під керівництвом С.Мельничука, І.Цепка та П.Шеремети.

На території села є костел (1928 р., не діє з 1945 р.), церква Святого Дмитрія УАПЦ (мурована, поставлена 1784 р., відновлена 1927 р.). 5 квітня 1961 р. церква була закрита і відкрили її 28 травня 1989 року, діюча - УАПЦ. Біля церкви побудована капличка в 2000 році.

У селі є пам’ятний хрест на честь скасування панщини (1848 р.), хрест першопоселенців Мишкова (1544 р.), споруджено пам’ятник воїнам – односельчанам, полеглим у Великій Вітчизняній війні (1969 р.), насипано символічну могилу Борцям за волю України (1993 р.), встановлено пам’ятний знак на честь 500-річчя населеного пункту (1995 р.). В 1920 році була відкрита палеолітична стоянка «Мишків». Поблизу Мишкова виявлено археологічні пам’ятки пізнього палеоліту, трипільської, ґава-голіградської, черняхівської і давньоруської культур.

Уродженці села: Амброзій Кібзуй (1888-1954) - лікар-психіатр, громадський діяч, доктор медицини (США); Данило Васильович Чайковський (1909-1972) - письменник, редактор, публіцист, громадсько-політичний діяч, референт Р. Шухевича. З 1920-1940 рр. разом з родиною проживав релігійний діяч єпископ емерит Івано-Франківської єпархії Софрон Дмитерко, ЧСВВ.

Андрійців Іван Васильович видав «Історичний довідник с. Мишків (1495-1995 рр.) - Івано-Франківськ. 1999-72 с.»

 

 

Село Нагоряни

Нагоряни – село, належить до Нирківської сільської ради.

Розташоване за 23 км від райцентру і 6 км. від найближчої залізничної станції Ворвулинці, на пагорбі лівого берега річки Джурин, яка впадає в Дністер (над каньйоном, що відомий Джуринським водоспадом, висота його сягає 16 м.). Географічні координати: північна широта - 48° 48', східна довгота - 25° 37'. Висота над рівнем моря - 320 м.

Назва села походить від географічного розміщення, воно знаходиться на горі, звідси й назва Нагоряни.

Перша писемна згадка датована 1493 роком, про це, пише посилаючись на архівні документи, П. Сіреджук у своїх «Нарисах історії заселення Заліщанщини від найдавніших часів до наших часів» (Київ, 1994 р.).

Уродженець села Дрозд В. Г., історик, член Спілки журналістів України, написав книгу «Село Нагоряни на тлі історії України». – Тернопіль; ТЗоВ «Терно-граф». – 2008. – 193 с.

 

 

 

 

 

 

 

 




Село Нирків

Нирків –село, центр сільської ради.

Розташоване на лівому березі річки Джурин за 27 км. від райцентру і 7 км. від найближчої залізничної станції Рожанівка.

Назва села походить від засновника козака Нирка. На місці сучасного села ймовірно був хутір, який і заснував козак. З того часу й пішла назва села.

Перша писемна згадка датована 1714 роком, роком побудови церкви Святої Покрови .

На сільскому цвинтарі зберігся напівзруйнований мавзолей родини Понінських - останніх власників села (колись прикрашений барельєфом роботи данського скульптора Б. Торвальдсена, який тепер зберігається у Львівській галереї мистецтв). Поруч - руїни споруди класицистичного стилю, також збудованої Понінськими. Червоногородський замок - нижче теперішнього села, у висохлій каблучкоподібній долині ріки Джурин, напівзруйнований костел Вознесіння Богородиці. Тепер тут діє дитячий табір «Ромашка». На теперішньому річищі Джурина, на місці колишнього млина та ГЕС — Червоногородський водоспад.





Історичною пам’яткою є діюча церква Святої Покрови УПЦ КП, яка побудована в 1714 році, у 2000 році збудована церква Святої Покрови УГКЦ.

У селі є пам'ятні хрести на честь скасування панщини, споруджено пам'ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1965 р.), пам’ятник Борцям за волю України (до 9-ї річниці незалежності України), до 2000-ліття Різдва Христового (2000 р.). Біля руїн костелу споруджено пам'ятник полякам, загиблим 2-3 лютого 1945 року.

Відомі уродженці села – М. Залозецький, громадський діяч, журналіст, перекладач та Й. Стахира, доктор фізико-математичних наук. Озимінський Я. О. – автор книги «Нирків з погляду віків». – Заліщики, 2007. – 56 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

Село Новосілка

Новосілка – село, центр сільської ради.

Розташоване за 22 км від районного центру і залізничної станції Заліщики. Село лежить у зоні помірного клімату, з середньою температурою +19-20°С. Населення – 1691 особа, дворів – 500. національний склад – українці.

До наших днів дійшли різні легенди про виникнення села, а також про утворення назв окремих вулиць.

Є церква Святого Михаїла (1900 р.), каплиця св.. Магдалини (19 ст.). збереглися залишки вежі замку (17 ст.), мавзолей Шеліянській війні (1965 р.), насипано символічну могилу Борцям за волю України (1996 р.).нських (1817 р.). встановлено пам’ятний хрест на честь скасування панщини (1854 р.), споруджено пам’ятник воїнам – односельцям, полеглим у німецько - рад

У Новосілці проживала поетка К. Попович – Боярська, перебував письменник Ю. Федькович. Відомі уродженці села – Василюк Василь Миколайович – вчений у галузі експериментальної та клінічної гастроентерології, доктор медичних наук (1990 р.), професор (1998 р.), Заяць Василь Михайлович – заслужений працівник сільського господарства України (2001 р.).

 

 

 

 

 

 

 

 

Село Печорна

Печорна - село, підпорядковане Зеленогайській сільській раді.

Розташоване над самим Дністром, 3-4 км. на північний захід від районного центру. Найближча залізнична станція – Заліщики.

Село має таку назву не випадково: ймовірно, що в давнину тут люди жили в печерах, а в монастирях – скитальці-монахи. Пониззя лівого берега Дністровського каньйону було сприятливе для першопоселенців. Долина захищена від вітрів. Тут легкі супіщані грунти, є печери.

Церква була побудована у 1909 році (мурована). Священик був із Жежави. Ще за Австрії була невеличка читальня з кількома десятками книг та журналів, що видавались у Львові. Найчастіші родинні прізвища: Хом’яки, Скобленюки, Кафлюки, Матійчуки, Моничі…

У Печорні споруджено пам’ятник – воїнам-землякам (1985 р.), які не повернулись із війни. У післявоєнний період селяни об’єднались із сусідами з Жижави (нині село Зелений Гай) і утворили колгосп ім. Л. Українки.

В с. Печорна встановлені пам’ятні хрести: на честь скасування панщини, який відновлений в 1991 році, пам’ятний хрест на могилі отця І. Разовського, на місці вівтаря церкви, що згоріла у 1907 році. На відзнаку 10-ої річниці Незалежності України насипано символічну могилу – Борцям за волю України (1994 р.).

Історик Василь Олійник нещодавно написав книгу «Святиня над Дністром» (до 100-річчя церкви Архангела Михаїла в Печорні).



с. Поділля

Село ПОДІЛЛЯ - центр сільської ради.

Розташоване на лівому березі невеличкої річки Джурин на віддалі 10 км від с.м.т Товсте. До Поділля приєднані колишні поселення «Підснятинка» і хутір «Кольонія».

Перша писемна згадка про село 1469 року. До періоду заснування села вже існувало поселення Обоз, яке знаходилось на протилежному березі Джурина. Здавен село мало назву Цапи, Цапівка, до недавна - Цапівці. Назву села пояснювано великою кількістю диких цапів і кіз, що колись виводилися в лісах понад річкою.

В 1724 році (П. Сіреджук «Першовитоки»), у селі збудовано дерев`яну церкву, на місці якої у 1909 році збудована кам`яна церква.

На початку 20 століття в селі зароджується громадсько-політична активність подільчан. В 1902 році відкривається громадська читальня «Просвіта» , яку активно відвідувало 200 осіб. Діяли товариства: «Просвіта», «Сокіл», «Луг», «Союз українок», кооператива.

З липня 1919 року село перебувало під владою панської Польщі. В 1926 році в село Цапівці було переселено 15 родин з Польщі, яким виділили 300 га землі.

Є церкви Положення пояса пресвятої Богородиці УПЦ КП (1909 року мурована) та Всіх святих українського народу УГКЦ (1912 року), дві каплички.

Поблизу Поділля виявлено археологічні пам’ятки ранньозалізного часу (голіградська культура) та пізнього середньовіччя.

Споруджено пам`ятники Т.Г. Шевченку (1966р.), воїнам односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1967р.), встановлено пам’ятний хрест на честь скасування панщини, насипано могилу УСС (1990р.).

Уродженці села Микола і Петро Витриховські були кандидатами наук.

 

 

Село Попівці

Попівці – село, підпорядковане Кошилівській сільській раді.

Село розташоване за 39 км від районного центру і 13 км від найближчої залізничної станції Товсте.

У 1920-1940 рр. біля Поповець був хутір Біла, де проживало 60 сімей, які були вивезені. Пізніше його приєднано до Поповець.

Перша писемна згадка про село у 1428 році.

За переказами назва села походить від прізвища пані «Попівка», яка була дуже доброю для людей, що колись тут жили.

В с. Попівці встановлено сім пам'ятних хрестів, капличку. Є кам’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці (1884 р.), у 1997 році збудовано греко-католицьку церкву. У 2006 році у селі була прокладена Хресна дорога, а у 2009 році насипана могила, на якій встановлено фігуру Ісуса Христа.

 

 





 

с. Рожанівка

Рожанівка – село, яке підпорядковане сільській раді с. Солоного.

Розташоване від смт. Товсте за 1 км, є залізнична станція. Через село протікає р.Тупа, яка впадає до Дністра. За легендою назва села виникла від імені Розалія, яка була дочкою пана, що володів цим поселенням.

В 1897 році через с.Рожанівка йшло будівництво колії.

Під час німецько-радянської війни воювали проти фашистів 68 жителів села, з них 34 загинули, або пропали безвісті. В селі Рожанівка побудований в 1931-32 роках польський костел з білого каменя, здебільшого будували його поляки, які жили тут. Перший камінь закладали 12 священиків РКЦ. У 1990 році його реставрували і 8 листопада 1990 року була перша відправа з священиком УГКЦ Йосипом Смішко. В 2000 році відкрита новозбудована церква св. Володимира Великого, УПЦ КП.




В селі в 1890 році побудована каплиця. Цю капличку збудовано за кошти пані, фільварки якої знаходились в селі.

Уродженцями села є відомі люди: Танчук Юлій Володимирович, 1934 р. народження - вчений у галузі органічної колоїдної хімії, Швед Ярослав Антонович, 1949 року народження – господарник, меценат, Герой України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Село Садки

Садки – село, центр сільської ради.

Село розміщене в радіусі 45 км від районного центру м. Заліщики і 15 км від найближчої залізничної станції Товсте.

Перша писемна згадка - 1469 р.

Назва села походить від великої кількості садів. Село розміщене на двох горбах, розділених потічком. Ці горби просто називають «одна гора» і «друга гора».

На основі досліджень П. Сіреджук стверджує, що ця назва пішла від імені або прізвища - Садко. Можливо ця версія має під собою певне підгрунтя.

На території села є пам`ятник воїнам Першої Світової війни 1914-1918 років, на якому викарбувано 35 прізвищ загиблих вояків. Побудовано пам`ятник загиблим воїнам – односельчанам в роки Великої Вітчизняної війни (1965 р.), споруджено символічну могилу (2008 р.). В школі діє музейна кімната імені Катерини Грицик та її бойових побратимів-повстанців.

Діюча церква Воскресіння Христового УПЦ збудована в 1715 році, мурована. В селі є новозбудована церква УГКЦ.

Відомі люди села: уродженець Садок Стасюк Степан Андрійович (1914 р.н.) був арештований за політичну діяльність, як член ОУН-УПА, проживав в Канаді і видав книгу «Заліщанщина в спогадах емігрантів», відомий діяч ОУН Микола Дорожинський, Антошків Іван Богданович (1937 р.н.) - кандидат сільськогосподарських наук, Григорків Василь Степанович (1955 р.н.), доктор математичних наук, викладач Чернівецького Національного університету, солісти Київської Національної опери, заслужені артисти України Петро та Павло Приймаки (1968 р.н.), Стасюк Світлана Іванівна (1979 р.н.), член жіночої збірної команди України по футболу.

Уродженець села Антошків Іван Богданович - автор книги «Садки. Сторінки історії села». – Чернівці: Золоті литаври, 2009. - с. 176)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Cело Свершківці

Свершківці – село, підпорядковане Хмелівській сільській раді, до Свершківців приєднано хутір Глібове. Мешканці Хутора Глибока в 1950-х роках виселені у Заліщицький та Чортківський райони.

Село розташоване за 49 км від райцентру і 17 км від найближчої залізничної станції «Тлусте».

Перша писемна згадка – 1459 р. Поблизу Свершківців виявлені археологічні пам’ятки давньоруської культури.

Встановлено пам’ятний хрест на честь скасування панщини. Насипано символічну могилу воякам УПА (1993р.).

Є церква Успіння Пресвятої Богородиці УПЦ (1896р., мурована), капличка (1898р.).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Село Ставки

Ставки – село, належить до Блищанецької сільської ради. Колись до села Ставки входив ще і хутір Теклівка, який давніший від села щонайменше на 300 років.

Тепер там ніхто не живе.

Розташоване на лівому березі річки Серет за 25 км від районного центру та 8 км від залізничної станції Торське.

 

 

У місцевому ставку бере початок потічок без назви, який протікає через сусідній ліс і впадає у річку Тупа.

Село до 1937 року називали Угриньківські Ставки. Тут був панський маєток і декілька будинків для робітників та прислуги. Всередині тридцятих років польський уряд проводив політику заселення західноукраїнських земель поляками. З цією метою тут почалось будівництво домівок, які давали полякам на виплат.

У 1939 році село дістало назву Ставки. Тоді багатьох сельчан вивезли в Сибіру і село частково було спустошене.

З 1991 року діє новозбудована церква Святих Петра і Павла УГКЦ. Біля села колись було багато хрестів та пам’ятних знаків з яких вціліла фігура Божої Матері, що була встановлена ще у 1901році.

 

 

Село Слобідка

Слобідка – село, центр сільради.

Розташоване на берегах річки Джурин, за 46 км. від райцентру і 15 км від найближчої залізниці станції Товсте.





 

 

У книзі Нестора Мизака «За тебе, свята Україно» за участь у визвольній боротьбу ОУН-УПА виселено у Сибір у 1944-1953 рр. 145 осіб. Споруджено пам’ятник воїнам – односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1965 р.). насипано символічну могилу Борцям за волю України (1993 р.). є церква Святого Архистратига Михаїла (1882 р.), кам’яна, реставрована (1992 р.), храм православних мирян (о. Петро Коробій), є греко-католицька церква (1995 р.) о. Дмитро Ненчин. У селі є капличка Матері Божої (початок ХІХ ст..). За переказами старожилів малий хлопчина, що пас овець, помітив у невеличкому джерелі плаваючий образ Матері Божої, на цьому місці пан Кошилівського фільварку збудував капличку.

У Слобіці народився народний оповідач-гуморист Т. Гринишин. Громадський діяч у Бразилії уродженець Слобідки - Мар’ян Чайковський. Поблизу Слобідки на полі «Ланок» тракторист Любомир Смеречанський зачепив плиту. Тут вчителі місцевої школи разом з учнями відкрили кам’яну гробницю, повідомивши про це краєзнавчий музей. Після завершальних розкопок тут знайшли поховання людей (9 осіб). Отже, ця гробниця є другою за величиною в Україні. Це пам’ятка культури кулястих амфор.

 

 

 

Село Солоне

Солоне - село, центр сільської ради. Розташоване на рівнинній місцевості за 25 км від районного центру до залізничної станції Рожанівка - 2 км. Населення - 610 осіб (2009р.), дворів - 220 . . Національний склад - 100% українці.

Первинна назва с.Солоне згадується в документах , як с.Слобідка Нирківська у 1724 - 1794 рр. Перша писемна згадка про Солоне датується 1785-1794 рр. До 1787 р. маленьке поселення називалося Нирківською слобідкою. Землі села належали польському пану Слонецькому і в процесі перепису 1785р-1787р. було названо на честь володаря цих земель - Солоне. Ще є і такі народні перекази про назву Солоне: через село пролягав чумацький шлях , чумаки цим шляхом перевозили сіль із східної частини України , на західну, до гірських поселень. У центрі села стояла корчма, де чумаки ставали на перепочинок . Одного разу , коли чумаки поверталися із великою кількістю солі, вони заночували біля корчми . Вночі почав падати сильний дощ і вся сіль, що була на возах чумаків , розмокла. З того часу в народі за цим переказом, село почали називати Солоне.





Будівництво Солонської церкви здійснювалося в 1860р., була збудована з дубового місцевого дерева . Парафіяни села по -господарськи і з любов'ю доглядають за старовинною церковною спорудою .

Найбільш цінною історичною пам'яткою є монумент на честь Січових Стрільців у с.Солоне , збудований у 1936р. за ініціативою сотника Українських Січових Стрільців - Романа Зозуляка (1895-1938рр.). Пам'ятник був посвячений у 1936р. о.Юрієм Свістелем на Зелену неділю . Первинний напис на монументі знаходився з тильної сторони і гласив : «Полеглим у войне святовей 1914р.»

 

 

 

 





Село Синьків

Синьків – село, центр сільської ради.

Перша згадка про село 1427 року. Про заселеність села перші відомості знайдено в поборовому реєстрі та в люстраціях 1578 року. Відомо, що назва села походить від імені колишнього його жителя Синька.

Дотепер збережено давні назви частин села: Дересів (східна частина), Дідори (середня), Запорожани (північна), Швабівка (західна), вулиць: Гостинець, Дюгова, Лобурівка, Шайба, Панський город, лісів: Верховина, Діброва, Щербанева, Просколіс, Гарамишин, полів: Перейма, Гончарівка, За Дібровою, Додатки, Задні гони, Шелепівка, Дем'янівка, Під корчунком, Монастириськ.

В 1953 році громада села реставрувала покинуту польську «стражницю», створивши тут осередок просвіти і культури. У селі є мурована церква Святого Миколая (перенесення мощей св. Миколая), діюча УГКЦ, 22 травня тут відбуваються відпусти. При цій церкві був монастир отців Василіан (1883-1939 рр.). Біля церкви - мурована двоповерхова дзвіниця з чотирма дзвонами. На цвинтарі збудована каплиця з двоповерховою дзвіницею і трьома дзвонами.

Друга церква в Синькові була дерев'яна і найменувалася церквою Різдва Пресвятої Богородиці з часів XVIII ст. Вона мала гарний старовинний іконостас, який у 1880-1890 роках був відновлений, а церква була відновлена. За старовинним переказом цю церкву принесла вода під час великої Дністрової повені і вона діяла як парахіальна церква Рождества Пречистої Діви Марії. За часів Радянської влади церква була закрита, не реставрувалась, почалось інтенсивне гниття дерева, з якого вона була збудована, і громада села змушена була розібрати споруду з проблем безпеки. Священиками були: о. Григорій Генкевич, його зять о. А.Бальніцький, о. Йоан Кушик, о. Василь Мандрусяк. В 1930 році збудовано костел.

В селі є хрест в честь скасування панщини, пам’ятник австрійським воїнам, могила Січових Стрільців, воїнів ОУН_УПА, пам`ятники загиблим воїнам в 1941 – 1945рр., гетьману Богдану Хмельницькому.

 

 

 

 

 

 

Селище Товсте

ТОВСТЕ - селище , центр селищної ради .Селище розміщене на межі нашого району та по сусідству з Чортківським.

В межах району селище Товсте знаходиться в північній його частині за 25 км від районного центру Заліщики. Залізнична станція Тлусте знаходиться в селищі і проходить в північно-західній його частині . Розташоване на березі річки Тупа, яка є притокою р. Серет. Вона протікає в центральній частині Товстого так , що поселення розташоване як на правому , так і на лівому березі річки .









Писемних відомостей про назву селища немає , але є припущення , що називаємо його походить від прізвища Товстий.

В`ячеслав Товстий був галицький боярин у князя Романа Мстиславовича/ Галицько- Волинський літопис.Львів, 1936 р. стор.105,107./ Товстий був досить освіченою людиною , воєнним діячем , дипломатом . Очевидно , володіючи нашими землями , Товстий назвав їх своїм прізвищем , що почало іменуватись у кінці ХІІ на початку ХІІ ст. Товстим .За описом польських краєзнавців М.Балінського і Т.Ліпінського містечко Тлусте над болотистою Тупою відоме в історії Поділля з 1414 року , коли на Подільській землі розгорнулась політична діяльність Литовсько- Руського князя Олександра Вітовта , а від 10 серпня 1427 року збереглась його грамота , в якій записано , що він дарує своєму васалові дідичу Бучацькому село Печерну на р.Дністер у волості Черлений городок в польських документах Червоноград , а 30 вересня цього ж року у цій же волості якийсь Івашко Гинкович дістав право від Бучацьких бути власником Товстого.

Перша писемна згадка про Товсте / Тлусте/ датується 1414 роком /ЦДІА в м. Львові , ф.6 оп.1 спр.с.679/, що знайдена краєзнавцем Петром Сіреджуком у Центральному державному історичному архіві м. Львова , була опублікована у його «Першовитоках». У 1548 році Товстому /Тлусте/ надано статус містечка й магдебурзьке право.




У Товстому знаходився маєток Михайла Хмельницького , батька Богдана Хмельницького , про що засвідчує документ від 25.01.1579 р.У1 ф. 37 ,оп.1, опр.9 ,арк.264 , Селянський рух .., К., стор.374. У роки визвольної війни 1648- 1654р.р. Товсте було одним із семи основних повстанських центрів на Галицькому Поділлі.У 1648 році товстенці разом з жителями сусідніх сіл Лисівці і Головчинці зруйнували замок Даниловича у Червоногороді. У 1649 році польські війська повернулися і жорстоко покарали повстанців , майже повністю зруйнували містечко Товсте / У «Жерелах» т.4 М.Грушевський знаходимо скаргу від 10 мая 1649 р. Миколая Даниловича проти селян Товстого , Лисовець

1996 р.- Товстому надано статус історичного міста і воно з 04.12.1996 року входить до Ліги історичних міст України .

У Товстому жив і працював староста Михайло Хмельницький , равін Товстенської синагоги /1734-?/, чудотворець , лікар, засновник хасидизму Баал-шен-Тов, о.Антон Навольський /1894- 1965 рр./, громадський діяч ,сотник УГА Лонгин Горбачевський /1889-1976рр./

Народився у Товстому Ян Зубжицький /1860-1935/ - вчений , архітектор; Володимир Кучер /1885 -1970 рр./ , вчений фізик; Лев Боднар /народився 1923р./ публіцист , громадський діяч діаспори в США , меценат церкви , музею ; Євген Рослицький /1927 р./ -літературознавець, перекладач , громадський діяч у Канаді , редактор дитячого журналу «Рідношкільник» ; Василь Тракало /1956 р./ -прозаїк , публіцист ; Тарас Заболотний /1946 р./- академік Львівського медуніверситету ., Володимир Барна – поет, публіцист .

Видано книги Я.Павликом «Історія Товстого», / м.Чортків , 2000р./, «Історія Товстого» /Чортків- Чернівці , 2006р/, Василем Тракало «Колонія».

 

 

 

 

 

 

 

 

Село Торське

Торське – село, центр сільської ради, до якої належить і хутір Якубівка.

Розташоване Торське за 12 кілометрів від райцентру та 2 кілометри до залізничної станції Торське.

Перша писемна згадка – 1440 рік.

За переказами назва села походить від одного із тюркомовних племен тюрків, яке тимчасово перебувало на цій території в XIII столітті.

На околицях с. Торське розташовані ліси: Мартинівка, Глушка, Чорний ліс, Злодійка, Харучка, Три дуби, Пожирниця.

Діюча церква Благовіщення Пресвятої Богородиці УГКЦ (збудована 1842 р.) і капличка (1995 р.).

Уродженці Торського: Р. Земледух, Б. Павлик, М. Цепенюк - науковці, І. Дейкало - доктор медичних наук, хірург.

Історик Микола Дейкало видав книгу "Історія Торського, на тлі якої вишитий літопис нашого краю, доля України" (м. Заліщики. - 1995. - 35 с.)

 

 

 

Село Угриньківці

Угриньківці - село, центр сільської ради. Розташоване в ярі, на берегах річки Тупи, за 15 кілометрів від райцентру і 3 км від найближчої залізничної станції Торське. Населення – 648 осіб, дворів – 225. Національний склад – українці.

За переказами людей, в далекому минулому, на території теперішнього села росли густі непрохідні ліси. Із лісу голубою стрічкою пропливала глибока річка і знову губилася у непрохідних нетрях. У ці місця в роки татарського лихоліття , прийшли брати Гринько і Харитон, які втікали з полону. Брати поселилися по сусідству і завели свої сім’ї. Від імені Харитона поселення назвали Харитонівці , а поселення брата Гринька - Гриньківцями. Пізніше із поселеннь братів утворилося двоє суміжних сіл - Угриньківці і Хартонівці.

За переказами старожилів в 1648-1654 роках відбулись бої військ Богдана Хмельницького з польською шляхтою. Це підтверджують знахідки в урочищі «Баюри».

В селі є мурована церква /1769р/ Пресвятого Чесного Хреста УГКЦ, реставрована в 2000-2001, костел Св. Яцека /1902р/ /недіючий/, капличка Пречистої Діви Марії. Споруджено пам’ятник /1968р/ воїнам-односельцям, які загинули в Другій Світовій війні. Відновлено символічну могилу Борцям за волю та незалежність України /1996р /

Уродженець села Угриньківці Петро Миколайович Мельник – член НСЖ України, автор поетичних збірок «Світограй полудня» /1994р/ , «Ватра надвечір’я» та інших. Написав художньо-історичну розвідку «Від колиски до Вітчизни» /2004р/, в якій роздумує над суттю життя та долею села.

 

 

Село Угриньківці

Угриньківці - село, центр сільської ради. Розташоване в ярі, на берегах річки Тупи, за 15 кілометрів від райцентру і 3 км від найближчої залізничної станції Торське. Населення – 648 осіб, дворів – 225. Національний склад – українці.

Перша письменна згадка про село - 1442 рік. Перші поселенці села оселилися близько укріпленої твердині. До сьогоднішнього дня ці місця носять назви «Замчище» та «Попова долина». В «Поповій долині» знайдено наконечники, криві шаблі, носогрійки, рештки глиняного посуду і навіть кам’яні знаряддя старокам’яного віку. Поблизу села виявлено археологічні пам’ятки культури кулястих амфор і давньоруських культур.

За переказами людей, в далекому минулому, на території теперішнього села росли густі непрохідні ліси. Із лісу голубою стрічкою пропливала глибока річка і знову губилася у непрохідних нетрях. У ці місця в роки татарського лихоліття , прийшли брати Гринько і Харитон, які втікали з полону. Брати поселилися по сусідству і завели свої сім’ї. Від імені Харитона поселення назвали Харитонівці , а поселення брата Гринька - Гриньківцями. Пізніше із поселеннь братів утворилося двоє суміжних сіл - Угриньківці і Хартонівці.

Село ділилося і ділиться тепер на Долішній та Горішній кути. Проживали в селі в основному малоземельні селяни та декілька дрібних ремісників-кустарів. Панові належало 1350 гектарів найкращої землі, селянам-біднякам і середнякам 728 гектарів гіршої.

За переказами старожилів в 1648-1654 роках відбулись бої військ Богдана Хмельницького з польською шляхтою. Це підтверджують знахідки в урочищі «Баюри».

Уродженець села Угриньківці Петро Миколайович Мельник – член НСЖ України, автор поетичних збірок «Світограй полудня» /1994р/ , «Ватра надвечір’я» та інших. Написав художньо-історичну розвідку «Від колиски до Вітчизни» /2004р/, в якій роздумує над суттю життя та долею села.

 

Село Хартонівці

Хартонівці - село, яке належить до Угриньківської сільської ради.

За переказами людей в роки татарського лихоліття прийшли брати Гринько і Харитон. Брати поселилися по сусідству і завели сім’ї. Від імені Харитона поселення назвали Харитонівці. Пізніше із поселення виросло село Хартонівці.

Село лежить у зоні помірно контенинтального клімату, з нежарким літом та м’якою зимою. Рельєф - горбистий, грунти сірі лісові, трапляються чор- ноземи опідзолені. На околиці села Хартонівці розташований лісок, який на- зивають «Стінкою» . До села належить ставок, який межує з селом Ставки та колишнім панським садом. Також є пісчаний кар’єр біля Білої Кринички.

Старожили розповідають , що на території села було 20 джерел. Люди на Водохреща освячували там воду. В 1996 році в селі насипано символічну могилу борцям за волю та незалежність України.

Встановлено пам’ятник на честь скасування панщини , який перенесено із подвір’я Швигара Івана Онуфрійовича біля господарства Піхлика Петра в 1992 році

На території села Харитонівці є церква Усікновнення голови Івана Хре стителя, побудована в дев’ятнадцятому столітті, яка була закрита в 50-і роки і відновлено сільською громадою в 1990 році. Також є дві каплички, які збудовані на честь Незалежності України в 1992 році та на честь 2000-ліття від дня народження Ісуса Христа.

 

 

Село Хмелева

Хмелева - село,центр сільської ради

Розташоване на лівому березі р.Дністер,за 45 км від м. Заліщики.

Народна легенда говорить, що назва села походить від дикого хмелю, що росте на пагорбах над Дністром.

Рельєф горбистий. Схили Дністра надзвичайно мальовничі і вкриті різноманітною рослинністю. Саме на Хмелівській стінці росте рідкісна рослина - горицвіт весняний,яка занесена до Червоної книги. Грунтоутворними породами є оґлеєні опідзолені грунти, вапняки,опідзолені чорноземи. На околиці Хмелеви є сосновий,дубовий і мішаний ліси.

В селі діє церква святої Параскеви (1880),УПЦ КП, мурована, реставрована (2002р. худ. Іван Добрянський). У 1914-19рр. священиком на парафії був о. Іван Коцик, батько Романа Коцика, відомий в окрузі агроном-дослідник.

У 2001 році побудована нова церква УГКЦ. Є капличка "Преображення Господнього».

Є пам’ятники: Пам'ятний хрест на честь скасування панщини, який встановлено 1848р, поновлено – 1993, Братська могила полеглим у німецько-радянській війні, насипано могилу "Борцям за волю України"(1993р.), пам'ятний знак "Пресвятій Богородиці"(2009р). 1847-1848рр.проживав і і був парохом Яків Головацький(1814-1888рр.)-письменник,публіцист. На сільському цвинтарі є могила сина Якова Головацького, Володимира.

У селі народився інженер, агроном-дослідник Роман Коцик(1895-1970);

 

 

 

 

 

Село Шипівці

Шипівці – село, центр сільської ради.

Розташоване в мальовничій місцевості на правому березі річки Серет за 39 км. від районного центру і 10 км. від залізничної станції Тлусте.











В іншій легенді розповідається, що було поселення людей на захід від теперішнього села, а далі на схід тягнувся ліс з високими соснами та ялинами. Поступово люди переселилися поблизу річки Серет, село ж назвали Шепівці від слова «шепіт». Але пізніше село перейменували на Шипівці. Перша писемна згадка - 1535 р. Відомо, що в цьому році 23 квітня княгиня Анна Ланцоронська продала землі села Шипівці, які відносились до Руського воєводства скалатського старости Речі Посполитої з усім населенням і двірським помістям – Язловецькому (Архіви Скалатського замку).

В 1848 році –на честь скасування кріпосного права поставлено пам’ятний хрест.








Відоме село цілющими джерелами, особливо джерелом яке витікає з «Кам’яної криниці”. Урочище «Бубнівка» - ботанічний заказник місцевого значення, який оголошено об’єктом природно – заповідного фонду рішенням Тернопільської обласної ради.

В 1867 році в селі збудовано кам’яну церкву Святого Михаїла з кам’яною дзвіницею, тепер діюча УГКЦ, є римо-католицький костел (Капличка Божого милосердя), дві каплички.

Споруджено пам’ятник воїнам – односельцям, полеглим у Великій вітчизняній війні (1985 р.), насипано символічну могилу Борцям за волю України (1992 р.), встановлено чотири пам’ятних хрести.

Уродженець с. Шипівці Петро Золотий написав книгу «Повертаймось до вітчого дому» (Тернопіль. - 2008, 287с.) – це спогади нашого сучасника про Шипівці і шипівчан періоду польського панування.

 

 

 







Село Шутроминці

Шутроминці – село,центр сільської ради.Загальна площа 1320 га.

Розташоване на лівому березі р.Дністер за 35 км від районного центру Заліщики.

За переказами ,назва пішла з часів татарських набігів. Татари йшли від замку до замку,знищуючи все на своєму шляху. Посилення знаходилося між замками Червонограду і Язлівця,тому село перенеслося на південь,ближче до Дністра.(звідси – шатро мінці).Інша версія назви села від прізвища власника млина Шутермана, якого разом з родиною і млином забрала велика злива. Рельєф горбистий. Грунтоутворними породами є леси і лесові суглинки,вапняки,глини,інші відклади.Трапляються чорноземи опідзолені, а також оглеєні опідзолені грунти.

В селі Шутроминцях стоїть мурована церква, побудована в 1800 році, з написом на фасаді «Zoli Deo»,зараз храм УАПЦ,належить до парохії в Садках. В 1946 -1989 роках в селі існував осередок УГКЦ в підпіллі, Як наслідком цього стало будівництво в 2004-2006 роках церкви Святого Миколая Чудотворця. Вона була освячена в 2006 році.

На околиці села є костел з червоного тесаного каменю. Рішенням Івано-Франківського відділення Всеукраїнської громадської організації - «Українське реєстрове козацтво» приміщення костелу буде відреставроване і осв`ячене як козацька каплиця. Під костелом є склеп,в якому колись зберігались останки польських магнатів. На цвинтарі є пам`ятна могила,де був похований польський пан.

На краю села була висипана могила дев`ятьом воїнам УГА що загинули в бою з польськими шовіністами. Могилу звела молодь села за одну ніч,таємно ,бо польська влада переслідувала . В 1990 році могила була заново відновлена і осв`ячена.

19 січня 2009 року освячена криниця,викладена червоним тесаним каменем,яка забезпечує водою все село. В селі діють: Будинок народної творчості, фельдшерський пункт, дошкільний заклад «Пролісок», загальноосвітня школа І ступеня, виконавчий комітет Шутроминської сільської ради.

 

Село Щитівці

Щитівці – село, належить до Дунівської сільської ради.

Розташоване на лівому березі річки Серет за 14 км до районного центру і найближчої залізничної станції Заліщики.

1547 рік – перша письмова згадка про село (П. Сіреджук «Першовитоки»).

В 1905 році побудований мурований будинок читальні «Просвіта» (зруйнований 1915 р.). У 1920 році в селі було декілька хат-читалень. Діяли товариства «Січ», «Сільський господар». Діяла мурована школа (знищена під час 1-ї світової війни), відбудована у 1925 році. Було 4 класи, навчання українською і польською мовами проводили вчителі: Йосип Бачинський, Євгенія Сіра, Мамалига, Коцюбійчук та інш.

1918 року в селі створено перший гарнізон УГА. В ОУН – УПА перебували 23 особи. В роки Великої Вітчизняної війни загинуло і пропало безвісти 25 жителів села. У лютому 1946 року поблизу села загинуло 76 вояків УПА. На цьому місці насипано могилу Борцям за волю України.

До війни був діючий польський костьол, побудований графинею Барковською (зруйнований під час війни). Діюча з 1989 р. церква Вознесіння Христового (1776 р., мурована), реставрована 2008-2009 рр. УАПЦ та УГКЦ (почергові відправи), є мурована дзвіниця.

Збереглися пам’ятні хрести на честь скасування панщини. В 1988 році поставлено хрест на честь 1000- ліття Хрещення Руси –України, пам’ятник Т.Г.Шевченку (1991 р., реставрований 2006 р., скульптор А. Скиба). До першої річниці Незалежності України встановлено пам’ятний хрест (1992 р.). Марія Гайворонська – мати композитора, поета диригента січових стрільців Михайла Гайворонського жила з родиною сина Романа в Щитівцях похована на сільському цвинтарі.

У Щитівцях народився лікар Б. І. Аксентійчук, генеральний директор Моршинського управління курортами.


Якубівка – село у Заліщицькому районі, підпорядковане Торській сільраді. До Якубівки приєднано хутір Пруси. Розташоване за 16 км від райцентру і 4 км від найближчої залізничної станції Торське. Населення 169 осіб (2007). Перша писемна згадка – 1890. Є капличка (2002).